 Та криза, яка вразила усі сфери життя людей в Україні сьогодні, може бути визначена як Велика Соціальна Драма. Ознаки цієї драми помітні усюди. Суспільство корчиться від проявів сваволі і ілюзій. «Вірус» сваволі і ілюзій, проникнувши у кожну клітину суспільного організму, отруює наше життя. І це тому, що «вірусоносіями» є не лише українська влада, а й самі громадяни України. Так вже сталося, що історія послала їм це випробування...
Якщо так пояснювати корінь соціальної кризи в Україні, то стає зрозумілим, що будь-які паліативні засоби, спрямовані на усунення цієї кризи, без поєднання з радикальними засобами приречені на невдачу. Українські реформатори, не помічаючи цієї соціальної закономірності, знову і знову «наступають на граблі» - застосовують паліативні засоби там, де мають застосовуватися радикальні. Саме це ми спостерігаємо сьогодні в Україні й сьогодні. Боляче очам дивитися на це!
Отже, вийти з кризи на шлях прогресу можна лише з допомогою радикального засобу, з яким мають поєднуватися усі паліативні. Цим радикальним засобом, як показує історичний досвід сучасних прогресивних країн, є так звана національна ідея.
Що таке національна ідея? Це питання не риторичне, як може показатися. Часто національну ідею в Україні помилково зводять до того чи іншого паліативного засобу виведення суспільства з кризи. Насправді національна ідея – це уявлення представників нації про той радикальний засіб, який потрібний для її прогресивного розвитку. При найближчому розгляді виявляється, що таким засобом є соціальна, - тобто політична, економічна, правова, моральна, - культура громадян.
Це випливає з того, що суспільне життя людей є проявом їхньої волі і свідомості. Існує закономірність: які воля і свідомість людей – таке і їхнє життя. Тобто, життя людей, будучи проявом їхньої волі і свідомості, визначається тим станом, у якому воля і свідомість перебувають. Описати ці стани можна з допомогою так званого принципу соціального натуралізму. Він полягає у тому, що визнається існування поряд з Фізичною Природою і Біологічною Природою також «третьої природи» - Соціальної Природи. Соціальна Природа породжує соціальні явища і дає їм закони, за якими вони мають існувати. Воля і свідомість виникли у людей для того, щоб проявлятися відповідно до законів Соціальної Природи у вигляді соціальних явищ. Воля і свідомість людей мають властивість перебувати як у стані узгодженості із законами Соціальної Природи, так і у стані неузгодженості з ними. Стан неузгодженості можна визначити як стан сваволі і ілюзій. Якщо воля і свідомість людей перебувають у стані узгодженості із законами Соціальної Природи, то вони проявляються у вигляді соціальних явищ, які відповідають законам Соціальної Природи, тобто є природними. Якщо воля і свідомість перебувають у стані неузгодженості з цими законами, тобто у стані сваволі і ілюзій, то вони проявляються у вигляді соціальних явищ, які не відповідають законам Соціальної Природи, і отже є протиприродними.
Якщо у суспільстві переважають громадяни, у яких воля і свідомість знаходяться у стані узгодженості із законами Соціальної Природи, то таке суспільство прогресує, бо прогрес – це розвиток, що відповідає законам природи. Інакше – регрес. Саме зазначений регрес, зумовлений поширенням проявів сваволі і ілюзій у всіх сферах суспільного життя, призводить до того, що це життя не відповідає законам Соціальної Природи, тобто є протиприродним. Це і породжує соціальну кризу в Україні сьогодні. Тому існує єдиний радикальний засіб для нації вийти на шлях прогресу – зробити так, щоб привести волю і свідомість переважної частини громадян у стан узгодженості із законами Соціальної Природи. Такий стан називається соціальною (тобто політичною, економічною, правовою, моральною) культурою громадян. З цього і треба виходити, формулюючи національну ідею для України. Варіанти цього формулювання можуть бути різними, наприклад: «Соціальна культура громадян – основа нової України!», «Яка соціальна культура громадян – таке і їхнє життя!», «Громадянам України - належну соціальну культуру!», «Соціальна культура громадян – ключ до процвітання України!» тощо. Без радикального засобу, яким є формування «внизу» належної соціальної культури громадян, будь-які, здійснювані «зверху», політичні, економічні, правові, моральні реформи є паліативами, які лише сприятимуть появі нових способів для зловживань, але не викоренять самих проявів сваволі і ілюзій у вигляді зловживань, зокрема, корупції.
Яким би не було формулювання національної ідеї у тієї чи іншої нації вона завжди зводиться до того, що національний прогрес забезпечується розвитком соціальної культури громадян. Про це, зокрема, свідчить досвід національного прогресу європейських країн чи Японії. Пересвідчитись у цьому можна якщо, наприклад, порівняти соціальну (тобто політичну, економічну, правову, моральну) культуру пересічного громадянина Німеччини чи японця з соціальною культурою пересічного українця. Це порівняння і дасть відповідь на питання чому в Німеччині і Японії життя таке, а в Україні – інше. Зазначена різниця зумовлена різницею між соціальною культурою громадян України та соціальною культурою німців і японців.
Виходячи з цього, слід визнати примарними сподівання щодо прогресивної ролі так званого «громадянського суспільства» в сучасній Україні, тому що ураження громадян «комплексом» сваволі і ілюзій робить українське «громадянське суспільство» теж «закомплексованим» сваволею і ілюзіями. Ознак цього достатньо, зокрема, про це свідчать факти ураження корупцією інституцій «громадянського суспільства» не менше, ніж державних. Отже, і це свідчить про те, що національна ідея для України має пов’язуватися із феноменом соціальної культури громадян. Без неї не матимемо справжнього «громадянського суспільства».
Виразником національної ідеї завжди є національна еліта, тобто ті представники нації, які завдяки озброєності передовими ідеями мають найвищий авторитет як у співгромадян, так і у влади. Національна еліта – це та меншість нації, яка справляє вирішальний вплив на більшість, зокрема, на формування у більшості соціальної культури. Авторитет національної еліти має спонукати як співгромадян, так і владу Україні до руху, спрямованого на формування соціальної культури громадян. Цей рух має здійснюватися через поєднання таких засобів як соціальне просвітництво і соціальна практика. Зазначені засоби мають конструюватися з допомогою інструментів держави і політичних партій та інших інституцій таким чином, щоб сприяти узгодженню волі і свідомості громадян із природними законами, за якими існують політика, економіка, право, мораль. Під їхнім впливом і формуватиметься соціальна культура громадян України – ключ до прогресу нації. У світі є великий досвід «окультурювання» націй – як у Європі, так і в Японії, Індії та інших країнах, що сьогодні прогресують, не кажучи вже про Давню Грецію, чи, наприклад, Англію ХVII – XVIII століть. Саме завдяки культурі джентльменства (і, звичайно, леді), що є формою соціальної культури особи, Англія у свій час стала найпрогресивнішою країною світу і тому володарювала над морями і континентами.
Якщо соціальна культура громадян відіграє визначальну (радикальну) роль у суспільному житті, то з цього випливають, принаймні, наступні висновки. Висновок перший: справжня демократія можлива лише за наявності належної соціальної культури у громадян. Без неї можливою є тільки псевдодемократія (що ми сьогодні і маємо в Україні). Тому слід позбавлятися ілюзії начебто демократія вже має місце в Україні – є демократичні форми без демократичного змісту. Виходячи з цього, актуальним для України є розвиток концепції «культурної демократії», згідно з якою справжню демократію може забезпечити лише формування у громадян соціальної культури. Висновок другий: соціальна культура громадян вище будь-яких конституцій, кодексів та інших законодавчих актів, бо від соціальної культури громадян залежить як ці акти застосовуватимуться, будучи лише інструментом у руках людей. Тому слід позбавлятися ілюзії начебто законодавство може діти саме по собі, тобто є самодіючою «машиною», яка самостійно здатна забезпечувати порядок у суспільстві. Висновок третій: просвітництво, яке формує у громадян соціальну культуру, – вище політики, а просвітителі – вище політиків. Тому слід позбавлятися ілюзії начебто політики можуть ощасливлювати народи. Люди самі лише можуть себе ощасливлювати, отримуючи для цього соціальну культуру у просвітителів і змушуючи до цього ж політиків, які мають виконувати волю громадян, а не творити якусь власну міфічну «політичну волю» (на яку так марно сподіваються до сих пір українські громадяни). Висновок четвертий: права людини можуть бути забезпечені лише за умови формування соціальної культури громадян. Тому слід позбавлятися ілюзії начебто якимись державними інструментами можна гарантувати права людини – єдиною гарантією тут є належна соціальна культура самих громадян. Висновок п’ятий: свобода особи без наявності у неї соціальної культури неможлива – за відсутності цієї культури свобода особи може лише набирати стану сваволі. Це – природний закон суспільного життя. Тому слід позбавлятися ілюзії начебто сьогодні в Україні є справжня свобода особи – під виглядом свободи насправді виявляється сваволя. Висновок шостий: правосуддя з інструмента забезпечення суспільного порядку без соціальної культури громадян перетворюється на інструмент для зловживань особами, враженими «комплексом» сваволі і ілюзій. Тому слід позбавлятися ілюзії начебто з допомогою самих лише паліативних засобів, якими є судові реформи, можна в Україні створити справжнє правосуддя. «Ера Правосуддя» в Україні настане тоді, коли сформується в українських громадян належна соціальна культура, як, наприклад, у громадян Німеччини чи у шведів. Висновок сьомий: без формування належної соціально культури громадян ніякі економічні реформи самі по собі не усунуть тієї фундаментальної вади української економіки, яка полягає у тому, що економічна діяльність в Україні, будучи проявом сваволі і ілюзій безкультурних людей, здійснюється всупереч природним законам економіки. Тому слід позбавлятися ілюзії начебто сьогодні в Україні якимись «чудодійними» реформами можна забезпечити економічне процвітання. Подібні висновки можна зробити і щодо долі інших сфер суспільного життя. І там виявиться ця ж закономірність: будь-які спроби реформування у різних сферах українського суспільства проявляються як волюнтаризм і утопізм, якщо вони не пов’язані з формуванням у громадян соціальної, - тобто політичної, економічної, правової, моральної, - культури.
До речі, зазначене вище розуміння національної ідеї дозволяє Україні бути учасницею процесів європеїзації і глобалізації. Бо, відповідно до вже згадуваного принципу соціального натуралізму, лише соціальна культура громадян як міра пристосованості їх до природних законів політики, економіки, права, моралі може бути «спільним знаменником» для усіх націй, який робить можливою гармонізацію між ними. Закони Соціальної Природи є ж спільними для усіх націй, тому і соціальна культура особи - як відображення цих законів у волі і свідомості людей - служить «спільним знаменником» для усіх націй.
Визнання соціальної культури громадян національною ідеєю для України цілком відповідає світоглядній традиції української національної еліти. Підтвердження цьому можна знайти в творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка. Зокрема, як аргумент на користь соціальної культури громадян як національної ідеї має бути прочитано текст вірша «І мертвим, і живим, і ненародженим...», у якому Тарас Шевченко звертається з посланням до усіх українців: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя». А поки цієї мудрості, тобто соціальної культури громадян, не здобудемо, то будемо мати описаний поетом-пророком наче з сьогоднішньої дійсності стан речей в Україні: «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають». |