Батьки і діти: чому великі сім’ї в Україні стають анахронізмом минулого

Процесом глобального дітонародження керує виключно економічний фактор. Для більшості молоді діти почали асоціюватися скоріше з інвестицією у «склянку води» на старість. І це дуже сумно.

Загроза переводу українському роду

         Спочатку, як завжди, хочу навести статистику. На початок 2021 року в Україні зареєстровано 15 млн домогосподарств. І лише 0,79% із них вважаються багатодітними сім’ями. Тобто сім’ями, у яких виховуються троє і більше дітей. Ситуація погіршилася з початком пандемії. У 2019 році народжуваність скоротилася до найнижчого за останні 10 років сумарного показника в Європі — 12 немовлят на 10 жінок (-40% порівняно з 2010 роком). Як кажуть демографи, перспектив того, що в найближчі 10 років рівень народжуваності почне зростати, немає: у 2030 році одна українка за все своє життя зможе дозволити собі народити лише одну дитину.

         Суттєво зростає і середній вік українських матерів. Якщо в 90-ті роки минулого століття середній вік для народжування першого немовляти становив 24 роки, то вже в 2014–2015 роках він відкотився до 27 років. Наразі Україна майже порівнялася з Європою, де мова про першу дитину заходить не раніше 30+. «Старіння матерів» суспільство пояснює «філософією нових часів» та більш мудрого погляду на життя. Але насправді все це лише виправдання процесів стрімкого наближення України до демографічної кризи. Простіше кажучи, ми як нація поступово вимираємо.

         У 2020 році смертність удвічі перевищила народжуваність. Народилося 293457 немовлят (найнижчий показник за останні 10 років), померло 616835 осіб (найвищий показник за останні 5 років). За останні 30 років чисельність населення України скоротилася на 10,5 млн осіб. І до 2050 року, за прогнозами демографів, нас залишиться 29–30 мільйонів. І це лише про «фізичну популяцію» українського роду.

         Якщо ж казати про духовні характеристики майбутніх поколінь, які зазвичай формують традиції роду, відображають рівень ментального, культурного, інтелектуального та інших основоположних факторів розвитку будь-якої нації, тут справи ще гірші. Лише усвідомте: майже 3 мільйони дітей, а це фактично половина від усього дитячого населення України, виховуються у неповних сім’ях. Шлюби стають непопулярними. Ми спостерігаємо дедалі більше випадків сімейного насильства та відмови батьків від гідного виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини, зростає статистика алкоголізації та наркотизації населення тощо.

         Обіцянки-цяцянки

         На жаль, держава не стимулює українок до народження дітей. Так, є відповідна державна програма, є закони та нормативні акти, що передбачають пільги для багатодітних родин. Але насправді державна допомога залишається лише на папері.

         Згідно із Законом України «Про охорону дитинства» та нормами Житлового кодексу України, сім’ї, які виховують п’ять і більше дітей, мають позачергово отримувати житло з розрахунку не менше 13 кв. м. корисної площі на кожну дитину. Сім’ї від трьох до п’яти дітей претендують на першочергове отримання житла із державного житлового фонду соціального призначення. Але ж у реальному житті все по-іншому. Справа в тому, що державний фонд наповнювати соціальними квадратами нікому. Держава переклала відповідальність за покращення житлових умов багатодітних сімей на органи місцевого самоврядування. А місцева влада майже всіх міст-мільйонників, зокрема Києва, де в черзі на соціальні квартири роками стоять тисячі багатодітних родин, позбавила забудовників обов’язку передавати до комунальної власності соціальну квоту нового житла. У результаті протягом 2015–2017 років у столиці нові квартири отримали лише 7 багатодітних сімей. У цілому ж по Україні з 300 тисяч родин, які виховують п’ятьох та більше дітей, щороку житло від держави отримують не більше 1,5%.

         Міська влада того ж Києва звільнила забудовників і від обов’язку будувати соціальні об’єкти: дитячі садки, школи, поліклініки тощо. У результаті гарантовані законодавством норми про першочергове надання дітям із багатодітних родин місць у дитячих садочках та навіть 50% знижки на харчування теж не працюють. На сьогодні понад 30 тисяч українських дітей не можуть піти до садочків, адже для них попросту немає місць. Найбільш кричуща ситуація у містах-мільйонниках, де в середньому на 200 дітей є лише 100 місць у дошкільних закладах.

         Наступна проблема — державні виплати при народженні дитини. Я вже казала про те, що 2011 року Верховна Рада України та уряд встановили диференційовані виплати за народження дітей. За першого малюка сім’я отримувала 25 тис. грн, за другого — 50 тис. грн, за третього та наступних дітей — 100 тис. грн. Але 2014 року все кардинально змінилося. Держава скасувала диференційовані виплати й по теперішній час виплачує батькам лише 10 320 грн відразу після народження дитини та по 860 грн щомісяця протягом 3 років. Чи можна на 860 гривень цілий місяць «годувати» дитину — питання риторичне.

         Ще одна законодавча ілюзія стосується вищої освіти. Сім’ї з п’ятьма дітьми мають право на вступ до вишу або професійно-технічного навчального закладу поза загальним конкурсом, але за умови необхідного рівня підготовки абітурієнта. А згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 913, вища освіта для таких дітей має бути безкоштовною. Проте хто зіштовхувався з процедурою оформлення необхідних для безоплатного навчання своїх дітей документів, чудово розуміє, що нічого безкоштовного, принаймні в Україні, не буває. Окрім того, між системою вищої та професійно-технічної освіти України та ринком праці нема регульованого державою взаємозв’язку. Простіше кажучи, більшість випускників не має можливості працевлаштуватися за своєю професією після закінченні вишу.

         Загальнонаціональний діалог

         Проблем, із якими щодня зіштовхуються багатодітні сім’ї, безліч. Саме вони сформували в молодих подружніх пар ментальну звичку ретельно прораховувати всі нюанси перед тим, як вирішити народити дитину. На одну шальку ваг подружжя кладе свої фінансові можливості, побутові умови та величезну ношу відповідальності за дитину, на іншу — щастя батьківства. На жаль, дедалі частіше переважує перша шалька. Молоді люди часто розглядають батьківство як інвестицію у «склянку води» на старість. Та нерідко доходять висновку про невиправданість таких витрат.

         Чи є шанс виправити ситуацію? Переконана, що так! Скажу більше: якщо ми хоча б не скористаємося цим шансом, на країну очікують катастрофічні наслідки. Саме тому Жіночий рух «ЗА МАЙБУТНЄ» розпочав реалізацію комплексної програми, що має сприяти вирішенню головних проблем багатодітних сімей на національному та місцевому рівнях.

         По-перше, нам потрібно почути людей, побачити на власні очі проблеми, із якими щодня зіштовхується конкретна багатодітна українська сім’я. По-друге, ми маємо чітко знати, скільки таких сімей живе в Україні, адже офіційна статистика не відображає реального стану.

         Урешті-решт, ми маємо долучити до відвертого діалогу великі родини, щоб систематизувати основні проблеми та напрацювати відповідні законопроєкти та проєкти рішень органів місцевого самоврядування та спільно з депутатами домогтися ухвалення запропонованих змін!

         До березня 2022 року в кожній області України відбудуться «круглі столи». Ми запрошуємо до розмови представників місцевої влади, експертів, профільних фахівців та безпосередньо батьків багатодітних сімей. Сподіваюся, що вони увійдуть до складу робочих груп, які розроблятимуть зміни до законодавчих та нормативних актів. Перший захід, до речі, уже відбувся в центральному офісі Жіночого руху «ЗА МАЙБУТНЄ» 22 листопада 2021 року.

         Цей надзвичайно відповідальний етап нашої спільної роботи завершиться великим загальнонаціональним форумом у Києві, під час якого ми презентуємо наші пропозиції та законодавчі ініціативи.