Вже багато років в нашій країні вирішити важливе питання неможливо без мітингу або інших форм вираження протесту.  Тобто, для того, щоб вас почули - є тільки один шлях - збирайте однодумців та мандруйте пікетувати під Верховною Радою.  Але це не є гарантією,  що вас почує обране панство, можна навіть сказати, що шанси на це мізерні, але хоч якісь є.

У іншому випадку, якщо ви розраховуєте щось змінити без мітингу чи якихось громадських акцій, шансів немає зовсім. Ось і сьогодні під стінами наших вельмишановних та вкрай стурбованих людською долею парламентарів зібралися ліквідатори чорнобильської аварії. Хочуть вони звичайних речей, таких, про які у нормальному суспільстві нормальної європейської держави звичайні люди не замислювалися б зовсім, тому що про них вже подбали можновладці. Але у нас все навпаки. Так саме було і два роки тому, і п’ять років тому, та й двадцять років тому було так само.

Звичайні люди, а зараз мова йде про тих людей, які не шкодуючи свого життя та здоров’я приймали участь у ліквідації техногенної катастрофи світового масштабу. Вони зовсім не просять якихось зверх привілеїв, вони хочуть, щоб ветеранам чорнобильцям на постійній основі затвердили фінансову  допомогу (доплати), які зараз діють, але термін дії постанови КМУ на підставі якої встановлювалися компенсації, спливає у цьому році. Ось так панове, люди стоять під вікнами ВРУ та сподіваються на допомогу, а депутатське панство сидить у своїх зручних шкіряних кріслах, і витрачає народні (40 мільйонів гривень)  гроші на те щоб забезпечити Wi-Fi залу ради, та ще 25 мільйонів на оргтехніку – і це краплина в морі того безладу, яким займаються та не займаються вірні народні слуги.