У п’ятницю ввечері пролунав дзвінок: «Вас турбують з Національної спілки письменників України!

Головний бухгалтер, Віра Андріївна!». Зрадів я, відразу думка промайнула: «Може премія, чи фінансова допомога?». Ні. Розказала Віра Андріївна, що буде 29 листопада письменницький з’їзд у Жовтневому палаці, що я є делегат і маю бути на восьму ранку. «Хто ж там претенденти?» – питаю. Сказала, що багато, і наполегливо порадила голосувати за когось із Секретаріату НСПУ, бо вони вже при керівництві і роботу знають. На тому розмову й закінчили. 

Вечір мав вільний, то й почав копирсатися в пам’яті, в Інтернеті, а ще телефонувати кільком друзям-письменникам, які ближче до Спілки і більше знають. І намалювалася картинка, з якою хочу кого зможу ознайомити.

Секретаріат НСПУ.

Іванов і Гусейнов не зголосяться. Мають своє, в літературі на поважних позиціях, преміанти, хлопці зайняті, головування те їм ні до чого.

Голота Люба. Тільки-но її викрикнуть, як письменники нагадають і Шевченкову церкву не збудовану, і мільйонні гранти чи кредити з-за океану на «Просвіту». Хіба то Мовчанові треба, така катавасія…

Сергій Грабар. Знаю мало, трохи почитав і Сергія і про нього, поговорив з колегами. Ось що вийшло. Напівписьменник-напівбудівельник. Стараннями покійного Баранова, якому всі вуха продзижчав Слабошпицький (про незамінного в комерційних справах Грабара), в перший же рік свого членства в Спілці став секретарем НСПУ. Користі – нуль.  Спить і бачить, як відкусити шматок письменницького майна і землі під забудову чогось прибуткового для себе.

Саша Божко. Пам’ятаю трохи по ще тій, давній «Літературці». Книг не читав. Знаю, що був дипломатом. У розмовах з письменниками прояснили. Встановив собі робочий день з 13.00 до 15.00(!) – бо холодно. Письменників не знає; що написав Божко, письменники не знають. Керований то Пантюком, то Голотою, але найбільше слухається Слабошпицького. Звільнив прибиральниць і двірника, бо немає чим платити, це при тому, що зарплата у нього дванадцять тисяч гривень (до речі, у головного бухгалтера теж дванадцять тисяч). Не знає, що робити з орендарями. Що накерує Божко, скажіть на милість?

Пантюк Сергій. Цього є в інтернеті! Але все якось мілко, не виразно. До якої думки прийшли у спілкуванні з київськими письменниками. Бабій-бузувір. Поки гратиме всіх спілчанських і навколоспілчанських дівчат і молодиць, поки вибиватиме зуби усім неугодним, від Спілки залишаться плінтуси. Пантюк – виголошувач лозунгів. Наприклад: «Я прийду на Спілку, а всі охочі приходьте зі мною і робіть зі Спілкою кожен що хто зможе!». Останнім часом відомий погрозами Божку О.І., який панічно боїться залишатися з Пантюком наодинці.

Шевченко Михайло. Поет знаний. Тут навіть радитись мені ні з ким не треба, чарку з ним пив не раз. Тому й запитую сам у себе: де Мишко знайде час для Спілки, коли: понеділок – попрацював, вівторок – випив, середа – похмелився, четвер – отямився, п’ятниця – виспався, субота і неділя – відпочив на дачі.

Шовкошитний Володя. Знаю ще по співпраці його з Яворівським. Верткий вічний революціонер і сам собі видавець. Принцип: не наздожену – хоч зігріюсь. Кажуть хлопці, що встиг домовитись про підтримку з Михайлом Слабошпицьким, Любою Голотою та Павлом Мовчаном. З головою НСПУ Шовкошитним нічого не зміниться – слабенький він!  

Слабошпицький Михайло. Ну, цього пана добре знаю не тільки я. Сірий кардинал НСПУ, Спілка вже є філіалом його приватного видавництва «Ярославів вал» (як і газета «Літературна Україна»). Починав Михайло Слабошпицький як «публіцист» давненько. Цей факт із його біографії знають старші письменники. Був у давні радянські часи такий собі лінькуватий студент Михайло Слабошпицький. Отримав він погану оцінку у викладача Раїси Іванченко. Дуже це йому не сподобалось. Написав радянський студент, комсомолець Михайло Слабошпицький донос у партком на «націоналістку» Раїсу Іванченко. Якимось дивом не виперли Р.Іванченко з інституту, а Михайло Слабошпицький продовжував плекати дар «публіциста»…

У 1971-72 рр. Слабошпицький під крилом славних органів української радянської держбезпеки свідчить проти Володимира Рокецького, який на річницю перепоховання Тараса Шевченка, 22 травня 1971 року, прочитав біля його пам`ятника в Києві вірш Данила Кулиняка «Ліс рубають». Київський обласний суд 6 червня 1972 року виніс вердикт. П’ять років таборів суворого режиму за ч. 1 ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда». В’язень совісті іде  етапом у табір ЖХ-385/3-5, що в мордовському селі Барашево. Тим часом Слабошпицький, студент факультету журналістики того ж КДУ, звідки вигнали дисидента Рокецького, в 1971 році отримує диплом і вмощується на столичних хлібах.

У 1979 році Слабошпицький не маючи жодної книжки (!) стає членом Спілки письменників СРСР. Дорогу в Спілку відкрив квиток члена КПРС, а першу книгу  у співавторстві («Украинская литература сегодня»), опублікує Михайло тільки в 1981 році.

Після 1991 року Слабошпицький проголошує себе свідомим українцем,  знаходить у Канаді Петра Яцика. Експлуатує мільйонера, як може, а після смерті Яцика обливає брудом його дочку Надію…

Та вже досить, процитую класика. Павло Архипович Загребельний до Слабошпицького (це при мені було): «Михайле, ти ніколи не будеш головою Спілки, бо доноси тобі вдаються ліпше, аніж яка інша писанина!»

Сидоржевський Михайло. Київський письменницький голова, редактор альтернативної письменницької газети, тобто газетяр, журналіст. Книжок Сидоржевського не відшукав. Є Михайло в інтернеті, але біля літератури, а не в літературі. Взагалі, з Михайлом Сидоржевським цікава виходить ситуація. Ось що в підсумку можна сказати після розмови з колегами. Всю роботу в Київській організації «тягнуть на собі» Саша Бакуменко, якого давно й добре знаю як сумлінного трудягу, і один з кращих прозаїків, як на мій вік, ще молодий, Володя Даниленко. У січні мають відбутися виборні збори Київської письменницької організації, і мають сумнів мої співрозмовники в тому, що залишиться Сидоржевський на посаді голови. І справа не тільки в тому, що толку з нього на посаді мало. Не дуже добра слава у Михайла. Між собою точать письменники, що зібрав з них Михайло гроші для допомоги членам НСПУ із зони АТО, та навряд чи дійшли ті гроші за адресою, список тих, хто здав кошти не опубліковано /як обіцяно/. Ще приклад. Кошти, що надійшли від Київради за проведення «Поетичної весни» 2013 року знову ж таки, письменники, які брали участь у «Поетичній весні», так і не побачили. І ще приклад:

Тобто, Михайло Сидоржевський «пробив» собі президентську стипендію по журналістській лінії. Навіть не так. Подавав і вирішив питання ще Баранов В.Ф. Це ті президентські стипендії, в черзі на які стоять похилого віку письменники, науковці, журналісти. Сидоржевському самому мабуть дуже треба гроші, тому письменники, науковці, журналісти його не цікавлять.

Павло Архипович Загребельний до Михайла Сидоржевського (журналіста «Літературної України»): «Михайле, чому ти так не любиш письменників?!»

Знаю письменницьку громаду,

скору на осуд і отруйні репліки,

тому підпишусь за прикметами:

СИВИЙ майже ЛИСИЙ