Бути чи не бути на Майдані 18 травня?

Антифашистська істерія, інспірована владою в останні дні, вкрай актуалізувала й загострила вибір багатьох українців, котрі шукають чесної відповіді на важкі запитання

Звичайно, інформаційний супровід призначеної саме на це число фінальної акції «Вставай, Україно!» опозиція провела не найкращим чином. Просто провалила. Як і все, що робить останнім часом. Напередодні залишається зовсім незрозумілою конкретна мета й призначення акції. Для чого збираємося, друзі? Щоб викричати наболіле? Побачити, що ти неодинокий у своєму праведному гніві? Підтримати опозицію?

Хоча звісно вже накричалися за останнє десятиліття. Побачили, що незадоволених українською владою не зменшилося за цей час, а значно збільшилося. Звичайно, такої ганебної антидержавної політики, спрямованої на створення ворожої атмосфери в країні й нагнітання істерії протистояння двох Україн ніхто собі не дозволяв. Навіть Кучма.

Але нині треба чесно сказати, що владі в цій ганебній справі допомогла й частина опозиції. В тому числі й підтримавши колись новий закон про вибори народних депутатів за змішаною системою.

Останнім часом – хотіли цього чи ні – але найбільше постаралася в сприянні формування нової політтехнології влади, котра поступово нагнітає істерію протистояння, саме «Свобода». З молодечим завзяттям, вартим кращого застосування, вона з усіх сил дражливими питаннями мови й історії, котрі взагалі потребують надзвичайно обережного підходу, підігравала новій політичній технології Партії Регіонів, спрямованій на майбутні президентські вибори. Прихильники Тягнибока, Ільєнка, Фаріон своїми недалекоглядними й не мудрими словами й діями підкинули хмизу в багаття антифашистського шабашу влади. Країна корчиться в бідності та убогості, перед нею безліч соціально-економічних проблем, а «свободівцям», схоже, все це байдуже. Вони думають про велике. Хай умирають з голоду, але прощаються з білим світом тільки рідною мовою…

Звичайно, мова – це код. І це велика проблема України. Але вона не вирішується за одну сесію. І навіть за одну каденцію парламенту. Це надзвичайно тонка справа. Грубою силою нав`язувати мову не можна. Цим лише викликається зворотна реакція. Чого вони зрештою й домоглися. Хай краще спочатку своїх союзників навчать говорити українською. Бо варто Арсенію Яценюку, Олександру Турчинову, Олександрі Кужель відвернутися від мікрофонів, як одразу переходять на «общепонятний». А Віталій Кличко своє звернення до українців, розміщеного в Інтернеті напередодні 18 травня, записав такою українською мовою і в такій тональності, що може цілком позмагатися з прем`єр-міністром Миколою Азаровим.

Одним словом молода політична сила, котра напередодні минулих парламентських виборів демонструвала свою радикальну позицію щодо захисту простих українців і України, в даному разі зіграла провокативну роль. І тепер нам усім треба думати, що це – політична безграмотність, недалекоглядність їхніх вождів, відсутність досвіду чи розуму? Чи може, справді дехто з вождів «Свободи» зовсім не безкорисно взявся підносити патрони політтехнологам й ідеологам «регіонів»? Хоч, безсумнівно, це не стосується загальної маси членів цієї політсили, які з найкращих міркувань і з благородними помислами підтримують цю організацію.

Тепер, взявши посильну участь у створенні в державі критичних проблем, опозиція закликає боротися з владою. І закликає нас підтримати їх у цій благородній справі. Інакше ми – не патріоти. Так, загальна маса людей вкрай незадоволена станом країни. Але бути незадоволеним – ще не означає реальний спротив. І тим більше підтримку тих, хто в тебе особливо не викликає симпатій.

Що зробила опозиція, щоб переконати співгромадян підтримати її в праведній справі? Може, сформувала конкретний план дій як на сьогодні, так і на перспективу? Що вона взагалі хоче, крім безумовно справедливого й необхідного завдання усунення нинішньої влади? Чи має вона бодай якусь програму, де кожен українець побачить свою позитивну перспективу?

На ці запитання як не було, так і немає відповіді. Поки що. А може, суспільство й не ставило перед ними таке завдання? Принаймні шукати відповіді на ці питання може тільки опозиція. І вона теж може помилятися. Як може фатально помилятися й «Свобода». Принаймні, нині підходить такий час, коли ти підтримуєш або опозицію, або формально підтримуєш владу. І тоді скиглити справді немає сенсу. Піднявши підлий антифашистський шабаш, який веде до того, що згодом усіх українців поступово зарахують фашистами, влада розпочала надзвичайно небезпечну гру, котра може коштуватиме їй надзвичайно дорого.

Тому я певен: якщо я завтра не піду на Майдан, то це означатиме, що я підтримую Віктора Януковича, Миколу Азарова, Олександра Єфремова, Михайла Чечетова, Вадима Колісниченка, Олену Бондаренко, Володимира Олійника. Але вони геть чужі й неприємні для мене люди, котрі до краху ведуть мою країну. Саме тому я 18 травня йду на Майдан. А ви?