Німецькі лікарі поставили діагноз українській владі: садизм

Але члени суспільства, котрі мовчки спостерігають за демонстративним знущанням над своїми членами, є співучасниками злочину. Тобто, потенційними жертвами. Або катами

Повний висновок іноземних лікарів щодо обстеження Юлії Тимошенко просто приголомшує. Власними дослідженнями вони засвідчили серйозний стан хвороби ув`язненої №1. Поважні фахівці підтвердили обґрунтованість її скарг на неймовірний біль, котрий супроводжує цю жінку вже впродовж кількох місяців. Людина страждала й страждає від неймовірного фізичного болю, а їй обіцяють знеболююче лише в разі погодження на допит прямо в камері… (Для особливо товстошкірих: оце і є тортури, і відвертий садизм.)

Немає сенсу звинувачувати тільки наглядачів у нелюдському ставленні до колишньої прем`єрки, засудженої за статтею, яку в усьому світі визнано аморальною. Зараз зрозуміло, що все це регламентується владою Києва на найвищому рівні. Але лякає, з якою неймовірною легкістю десятки, сотні й тисячі людей, причетних до правоохоронної системи, готові виконувати відверто аморальні й незаконні накази. Ніхто навіть особливо не вагається й, очевидно, не задумується над тим, що колись за ці дії доведеться відповідати. Якщо не перед людьми, то перед Богом.

І це ж лише мільйонна частка, що випливла в результаті міжнародного скандалу. Можна в досил згадати як журналісти Студії 1+1 вже тривалий час борються за звільнення безпідставно осудженого за вбивство і зґвалтування молодого чоловіка, що 8 років перебував у в`язниці. Вже півроку як його суд визнав невинним. Але він досі за ґратами. І це теж не садизм?

Правоохоронці свідчать (і це не спростовує офіційна влада), що в Україні лише близько 2% виправдальних вироків. Де факто це свідчить, що в країні практично відсутній принцип презумпції невинності. Іншими словами: винні всі! І вже багато років. І не від закону, а від влади (чисто людських якостей її персоналій) залежить, коли, як і наскільки кожен може бути покараний. За будь-які провини. І на невизначений термін.

Іншими словами: основи комуністичної системи, її фундаментальні підвалини ніхто впродовж 20 років так званого демократичного розвитку не відміняв. І суспільство настільки звикло до такого ганебного стану, що й не особливо пручається. Так, хіба-що поодинокі випадки.

Українське суспільство взагалі не пручається несправедливості. І не вимагає справедливості. Багаті європейські країни захлинаються в багатотисячних демонстраціях за збільшення зарплатні з подорожчанням життя. І це при тому, що їхні зарплати в середньому на кілька порядків вище українських. Але чи бачили ми в Україні багатотисячні демонстрації за підвищення зарплат? За повернення пільг – так! За збільшення зарплат – ніколи! Неймовірно терплячий народ. Навіть коли йому в очі демонструють неповагу й садизм.

Чекати, що проснуться люди, загартовані комуністичною системою не доводиться. Надто вони залякані й мають надто товсту шкіру, щоб відчувати чужий біль. Вони й свого не чують. Тільки молоде й вільне покоління може щось колись змінити. Або якесь несподіване прозріння, що можливе як прозріння Майдану 2004 року.

…Звичайно, Юлія Володимирівна й Юрій Віталійович Луценко могли й повинні були значно більше зробити. У тому числі – й може, найперше! – щодо демонтажу основ комуністичної правоохоронної системи, котра за велінням партії чинила будь-яке свавілля. Сподіваюся, й Тимошенко, й Луценко вже самі це зрозуміли. Їхні нинішні страждання очищають їх від мимовільних чи навіть свідомих помилок.

А може, за ґрати треба посадити весь народ, щоб зідрати з нього товсту шкіру моєїхатискрайності? Щоб він, цей народ, врешті, зрозумів, що вижити зможе не сховавшись на власному хуторі за дуже високим парканом, а лише об`єднавши зусилля за справедливі умови життя. І захищаючи кожного свого члена від нелюдського поводження. Тоді поважатимуть кожного. І кожен сам себе поважатиме. Чи не так?