Буцегарня як чистилище зарозумілості

Із-за ґрат найкраще видно необхідність капітального євроремонту країни. І свої та чужі помилки. Не останнє слово Юрія Луценка

Промова Юрія Луценка у форматі останнього слова на судовому засіданні справляє сильне враження. За рік перебування в слідчому ізоляторі екс-міністр МВС дуже змарнів, виглядає досить хворим і змученим. Але очі продовжують блищати як у колишнього польового командира Майдану. Його блискучий спітч, котрий вкладається в сорок хвилин промови і 18 сторінок тексту, ще раз переконує, що в країні, мабуть, немає яскравішого оратора, якого таки варто боятися владі.

Досі не зрозуміло, чому цей надзвичайно талановитий публіцист і трибун, гартований багатьма роками опозиційної барикадної діяльності, обрав для себе таке несподіване й контраверсійне заняття як головний міліціонер країни. І наскільки потрібен був талант полум`яного оратора у досить заплутаних коридорах охорони українського правопорядку?

Нині можна по-різному ставиться до менеджерських здібностей Юрія Віталійовича, як і до результатів реформаторської діяльності на посту міністра. Здається, великих здобутків він не мав і відомство не реформував. Але заради справедливості слід сказати, що міліція на час його урядування не займалася рейдерством та вибиванням коштів для потрібних людей. І мажори не збивали в масовому порядку людей прямо на переходах. І по зустрічних смугах обрані не їздили. Це – правда.

Отож, очевидно одне: нинішня влада, котра зробила й продовжує робити все, щоб нарити на нього компромат, досі не знайшла жодного приводу звинуватити Луценка в особистому інтересі. Аргументи щодо сприяння у виділенні квартири для водія міністра та відзначення Дня міліції, виглядають геть непереконливо. Безумовно – це елементарна помста колишньому міністрові, який колись добре налякав донбаських баронів погрозами розібратися з їхньою важкою трудовою діяльністю на ниві первісного накопичення капіталу впродовж буремних дев`яностих років.

Звичайно, якби він не тільки погрожував, а й ще справді розібрався з цими питаннями, то сьогодні йому не доводилося б перебувати за ґратами й відповідати на звинувачення, в які й самі прокурори не вірять.

Так, у Луценка є виправдальні аргументи щодо своєї слабкої ефективності на посту міністра. Найперше – недосконала правова система, коли резонансними справами та державними посадовцями в країні займалася ніби прокуратура. Не допомагав міністрові й президент. Швидше палки в колеса ставив. Це теж правда.

Проте Юрій Віталійович, здається, не дуже бунтував і очевидно розраховував на триваліший строк перебування в міністерському кріслі. І на сприятливіші в боротьбі з корупцією обставини, котрі могли б виникнути після обрання Юлії Тимошенко на президентський пост. Але не сталося.

Отож, доведеться почекати, поки міжнародна спільнота остаточно не защемить у європейських дверях якісь дуже делікатні речі чи органи нинішніх владних посадовців і не припинить в Україні очевидні переслідування за політичними мотивами. Тоді наш Юрко вийде на свободу, поправить своє здоров`я й знову стане весело робити революції.

Цікаво чи не забуде тоді наш герой-переможець в ейфорії свободи всі ті гіркі уроки, котрі він вистраждав у буцегарні? Найперше, що влада потрібна не для пустопорожніх заяв і політичного свисту, а для швидких, радикальних і суттєвих змін, котрі б слугували не купці обраних олігархів, а сприяли б поліпшенню ділового клімату й морального стану суспільства.

Для цього Юрій Луценко має, врешті, злізти з барикад і навчитися не тільки виголошувати справді блискучі промови, а ще щось і добре робити.