Пенсійна реформа як контрольний постріл

Те, про що так довго мріяла нинішня влада - здійснилося. Або майже здійснилося. Пенсійна реформа - дітище головного українського владного реформатора Сергія Тігіпка - прийнята Верховною Радою у першому читанні.

Отож, чи доживатимуть українські чоловіки до своєї пенсії в 62 роки - незабаром постане велике питання. Адже, як відомо, середня тривалість життя українців - саме і є 62 роки. Чудовий розв`язок проблеми для ініціаторів реформи: незабаром просто нікому буде платити пенсію. Принаймні, кількість претендентів на неї значно зменшиться. І нічого не треба міняти в чудових економічних стосунках, котрі склалися останнім часом. Немає людей - немає проблеми. Формула стара, але чудово звучить і сьогодні. Та не для всіх.

Пенсійна реформа у редакції Сергія Тігіпко нічого не змінить на найближчі роки. Ні для держави, бо не ліквідовує дірку в бюджеті Пенсійного фонду в кілька мільярдів доларів. Ні для населення країни, оскільки сама по собі пенсія для більшості пенсіонерів уже давно не є головним ресурсом виживання. Хто мав сили й можливості й після досягнення пенсійного віку працювати, той і далі працював. Хто не мав – сидів дома на утриманні сім`ї. Або тихо помирав.

Але можна передбачити, що для більшості трудового люду, котрий, врешті, й є активним електоратом, це буде страшним психологічним ударом. З руйнівними наслідками якого важко що порівняти. І перш за все гнів одурених великими обіцянками людей стосуватиметься представників чинної влади. Як показує конкретний досвід, українці надзвичайно високо цінують тих, хто дбає про підвищення їхнього економічного стану, й не прощають тим, хто відбирає в них із таким трудом зароблені копійки.

Команда Віктора Януковича вже відчула восени 2004 року благодатний потік електоральних симпатій, коли уряд Віктора Федоровича за два місяці до президентських виборів удвічі збільшив пенсії. Приблизно рівно вдвічі за цей час зріс його рейтинг, який не могла здолати жодна викривальна інформація далеко не про ангельську поведінку в молодості кандидата в лідери держави. Є підстави очікувати й зворотну реакцію.

Чи був у команди Віктора Януковича інший шлях для розв`язання справді серйозної проблеми фатального постійного дефіциту Пенсійного фонду? Звичайно був. І досі є. Економісти стверджують, що дану проблему практично розв`язало б наведення порядку із податками на заробітну плату й сприяння легалізації заробітків, котрі досі в переважній більшості приватних компаній приховуються й кошти видаються в конвертах. І це можна й треба зробити швидко й за місяць-другий отримати колосальний економічний ефект. Чому не робиться?

Очевидно, така ситуація в першу чергу задовольняє господарів підприємств, котрі неминуче щось фінансово втратять при переході на «білу» повністю легалізовану зарплату хай із значними податковими пільгами. А ці господарі українського життя або самі сидять, або мають своїх представників у головному законодавчому зібранні країни.

Врешті, можна було б піти й ще далі й законодавчо змусити роботодавців (особливо металургійних, хімічних і металообробних гігантів) виплачувати на заробітки не 5-6% від заробленого, але якщо й не європейські 60%, то, принаймні 20-30%. Звичайно, в Україні не так би швидко з`являлися б усе нові мільярдери, котрі зароблені фактично на ренті кошти відправляють у теплі краї офшорних зон. Зате зарплата трудового люду зросла б принаймні удвічі-втричі. Паралельно з цим, як пропонує зробити в Росії відомий російський економіст, науковий керівник Вищої школи економіки Євгеній Ясін, слід мінімум удвічі-втричі підняти заробітки всім без виключення б`юджетникам. Все це б навіть у короткостроковій перспективі значно б активізувало внутрішній ринок і дало б новий поштовх малому й середньому бізнесу.

Проте в країні олігархів це не пройде. Вони горло перегризуть, але нічого не віддадуть із гіпотетичних прибутків отриманих від ренти використання національних монополій – руди, металу, феросплавів, хімічних і мінеральних речовин, землі. У Гарвардах вони стратегічно мислити не вчилися. Боюся, що вони взагалі мало вчилися. Для того, щоб нині заробляти мільйони й мільярди – ні великого розуму, ні високого фаху не потрібно. Леонід Данилович – дай йому Бог здоров`я! – залишив по собі чудову спадщину. Розгрібати буде важко. І боротися з олігархатом майже неможливо. Але це колос на глиняних ногах, він сам собі несе вирок.
Є підстави думати, що пенсійна реформа в даному вигляді стане контрольним пострілом в ілюзії багатьох людей щодо нинішньої влади, котра представляє інтереси найбільшого капіталу. Чи не так?