Апокаліпсис для села вже запущено?

Чому гроші держава знову шукає там, де їх найменше?

Від моменту розпаду Радянського Союзу найбільш постраждалою частиною населення країни, мабуть, стало село. У містах залишалися підприємства, установи, організації, можливість знайти роботу. А на селі один за одним припиняли існування колгоспи та радгоспи, які давали роботу переважній більшості місцевих жителів.

Особливо важким виявилося становище сільських пенсіонерів. Людей, які десятиліттями працювали на землі, вирощували хліб, фактично залишили сам на сам із проблемами виживання. З невеликими пенсіями, без роботи та перспектив село опинилося на межі виживання.

Держава свого часу «увійшла в становище» і дозволила розпаювання сільськогосподарських угідь. Селяни отримали земельні паї, які могли обробляти самостійно або передавати в оренду. Для багатьох це стало фактично останнім економічним ресурсом. Для сільського пенсіонера земельний пай — не просто актив. Це може бути кілька тисяч гривень орендної плати на рік, за які можна купити ліки, продукти, заплатити за комунальні послуги.

Свого часу пенсіонерів за віком звільнили від сплати земельного податку в межах передбаченої законодавством пільги. Це хоча б трохи полегшувало їхнє становище.

Але тепер з'явилася інша історія. Називається вона мінімальним податковим зобов'язанням — МПЗ.

Країні потрібні гроші, особливо в умовах війни. Армію потрібно забезпечувати, економіку підтримувати, державу фінансувати. З цим важко сперечатися. Але виникає просте питання: чому гроші держава знову шукає там, де їх найменше?

Чому податкове навантаження відчувають люди, які мають найменші доходи? Чому замість того, щоб шукати ресурси там, де зосереджені великі капітали, держава знову звертає увагу на людину, яка має кілька гектарів землі та невелику пенсію?

Перекрити кисень усіляким «міндичам» — очевидно, не вистачає не тільки сил, а й політичного бажання. Отримати ще й внутрішній соціальний конфлікт керівництво країни, зрозуміло, не хоче. Ну а як завжди — «розумні голови» знайшли спосіб, як отримати гроші з тих, у кого їх найменше.

Останнім часом, принаймні в Київській області, сільським пенсіонерам почали надходити податкові повідомлення-рішення, пов'язані з МПЗ щодо земельних паїв або земельних ділянок.

Тут потрібно пояснити одну важливу річ. МПЗ — це не просто податок за пай. Це розрахункова мінімальна сума податкових зобов'язань, пов'язаних із сільськогосподарськими землями. Конкретну суму для фізичної особи визначає податкова служба. При цьому до розрахунку можуть зараховуватися вже сплачені податки, тому до бюджету в конкретному випадку може визначатися лише різниця.

Закон установлює мінімальний рівень розрахунку — 700 гривень з гектара, а для земельних ділянок, у площі яких частка ріллі становить не менше 50 відсотків, — 1400 гривень з гектара, з урахуванням установлених законом правил і періоду володіння чи користування.

Тому сума в кілька тисяч гривень цілком може з'явитися у конкретному податковому повідомленні. Але це не фіксований платіж для всіх селян: розмір залежить від площі землі, її нормативної грошової оцінки, періоду володіння або користування та інших передбачених законом показників.

І тут виникає питання, яке для сільського пенсіонера далеко не теоретичне.

Для когось три тисячі гривень — не гроші. А для пенсіонера в селі це можуть бути продукти на кілька тижнів, ліки або комунальні платежі.

І людина цілком закономірно запитує: я все життя працював на землі, маю невелику пенсію, маю земельний пай, за земельним податком маю пільгу — то чому тепер повинен платити ще й за МПЗ?

Проблема в тому, що пільга для пенсіонера за віком стосується земельного податку, але не означає автоматичного звільнення від МПЗ. Для податківця це зрозумілий механізм. Для звичайного сільського пенсіонера — ні. Він бачить одне: держава раніше звільнила його від земельного податку, а тепер надсилає рахунок, пов'язаний із тією самою землею.

Ще складнішою є ситуація із паями, переданими в оренду. Якщо договір офіційно оформлений і право користування належним чином зареєстроване, при визначенні МПЗ має враховуватися, хто саме користується землею. Тому якщо власник паю офіційно передав землю в оренду, але отримав повідомлення щодо МПЗ, не варто ні поспішати платити, ні просто ігнорувати його. Потрібно перевірити правильність нарахування.

У податковій службі можна провести звірку даних: площі ділянки, кадастрового номера, права власності, нормативної грошової оцінки, періоду володіння, наявності зареєстрованого договору оренди та інших даних, які вплинули на розрахунок.

Але що буде, якщо людина не зможе заплатити?

Визначене в податковому повідомленні-рішенні грошове зобов'язання фізична особа повинна сплатити протягом 60 календарних днів із дня вручення повідомлення. Якщо узгоджене зобов'язання не сплачено в установлений строк, виникає податковий борг. Далі закон передбачає процедури його погашення, у тому числі податкову заставу та за визначених законом умов — стягнення коштів або майна.

Тут важливо не перебільшувати: ніхто не забере земельний пай автоматично через два місяці після отримання повідомлення. Між виникненням податкового боргу і можливим стягненням майна існує встановлена законом процедура.

Але й робити вигляд, що податковий борг нічим людині не загрожує, також не варто. Для заможної людини це неприємність. Для пенсіонера, який живе на невелику пенсію і має землю як чи не єдиний значний актив, це може стати серйозною проблемою.

І саме тут виникає головне питання: чи справедливо однаково підходити до великого аграрного бізнесу і до літньої людини, яка має кілька гектарів і живе переважно на пенсію?

Бо для великого аграрного підприємства кілька тисяч гривень — бухгалтерський рядок. Для сільського пенсіонера — це можуть бути ліки, продукти або оплата комунальних послуг.

Село і без того десятиліттями втрачало людей, робочі місця, школи, медичні заклади, інфраструктуру. Молодь виїжджала, господарства закривалися, села старіли. Для більшості селян земельний пай — результат розпаювання землі колишніх колгоспів і радгоспів, отриманий після десятиліть роботи.

Тому не можна ставити в один ряд великий аграрний бізнес і самотнього пенсіонера, який має кілька гектарів паю. Для одного це бізнес-актив. Для іншого — останній ресурс.

Я завжди думаю: чому так багато рішень на державному рівні приймається без достатнього прорахунку наслідків? Чому спочатку запускається механізм, а вже потім починають думати, що він зробить із людьми?

А хто буде це обдумувати, якщо подібні рішення приймаються без достатнього врахування інтересів тих, кого вони безпосередньо стосуються?

Країні справді потрібні гроші. Особливо зараз, під час війни. Але не варто забувати, що за кожним кадастровим номером стоїть конкретна людина. У випадку із сільським паєм це часто літня людина, яка все життя працювала на землі.

Хотілося б зрозуміти, скільки реально держава отримує від таких платежів і чи вартий цей результат тієї соціальної напруги, яка виникає в селах.

Бо знову виходить знайома історія: простіше знайти кілька тисяч гривень у людини, яка має землю, ніж серйозно розбиратися з тими, у кого грошей і активів значно більше.

І тут мимоволі згадується старий принцип — «відібрати і поділити».

Тільки тепер усе це відбувається вже не за допомогою старих лозунгів, а мовою податків, нормативних актів, повідомлень і виконавчих процедур.

Бардак у земельних реєстрах, помилки в документах, суперечки щодо меж і права власності — можливо, були лише «квіточками». А попереду може бути значно серйозніша проблема.

Так і живемо.