Що далі? Україна між ілюзіями та реальністю

Політика інтересів замість політики цінностей

Ви ще вірите, що рудий американський негідник тепер почне допомагати Україні у протистоянні агресору?

А ви вірите, що американське суспільство загалом консолідується навколо нашого реального захисту? Не на словах і не на певний проміжок часу, а настільки, наскільки це буде потрібно, із реальним і відчутним внеском у нашу боротьбу.

Ви вірите, що Європа справедливо передасть нам кошти агресора, які зберігаються на люб’язно наданих рахунках?

А ви вірите в безкорисливість допомоги, яку нам надають сьогодні? Чи, можливо, вже завтра вимагатимуть повернути все назад, ще й з відсотками? Саме це вже демонструє рудий американець.

А як щодо віри в майбутнє Європейського Союзу? Уже навіть незручно згадувати про майбутнє блоку НАТО.

Чи залишаться великими друзями України, наприклад, Польща або Угорщина?

Можна ще довго перелічувати питання, щодо яких існують серйозні сумніви в їхній подальшій реальності.

Як оптиміст, я зовсім не поділяю думку, що «все пропало». Але й райдужні мрії варто відкинути.

Саме поняття демократії сьогодні значною мірою дискредитоване. Економіка капіталістичного світу виявилася далеко не такою ринковою, як нам здавалося. Прибуток застилає очі на реальність. І якщо ще вчора ми, як у відомому вислові, вважали, що цього не може бути, бо не може бути ніколи, то сьогодні це стало цілком можливим.

Ось прийшли до влади в Америці ділки, яких там легіон, і перекроїли американську демократію до невпізнання. Агресора агресором не вважають. У відбитті нападу на суверенну державу допомагають, але потроху. Та й то лише за гроші. Демократія — тільки за гроші. І платити краще авансом. Власними природними ресурсами на сто років уперед.

Європа зберігає кошти агресора в цілості й недоторканності. Ба більше, продовжує торгувати з ним, поповнюючи його військову скарбницю. Але, звісно, нам і надалі обіцяють допомагати стільки, скільки буде потрібно.

Європейська допомога «стільки, скільки треба» з великою ймовірністю закінчиться наступного дня після завершення бойових дій (саме бойових дій, а не війни).

Щодо «друзів», яким ми за своєю природою є конкурентами, довго міркувати не варто. Коли вони самі пробивалися до Євросоюзу, отримали неоціненну підтримку. А що буде, якщо Європейський Союз повернеться до своїх початкових кордонів, про що сьогодні дедалі голосніше говорять? Тоді дотації отримуватиме власний фермер, а не польський чи угорський. Як і дороги ремонтуватимуть насамперед у себе.

І тоді наші любі друзі зі своїми бізнесами кинуться до нас на відбудову країни. Ми, звісно, всіх їх приймемо, але лише в обмін на зерно, висипане з наших вагонів у 2023–2024 роках. Не інше, а саме те. Без нього — до побачення.

Щодо НАТО перспектив не видно. Як красива ширма, Альянс ще проіснує кілька років, а потім відімре як бездіяльний орган. А якщо агресор змінить напрямок і нападе через Білорусь на Польщу? Чи станемо ми на її захист?

То що ж нам робити?

Розвивати та зміцнювати співпрацю з країнами Балтії та Північної Європи. Росія економічно не витримає і впаде. І тоді настане наш час.

Наше майбутнє формуватиме новий європейський порядок. А вся ця польсько-угорська шушера залишиться на узбіччі історії.

Нашому керівництву, звісно, не варто говорити про все це вголос. Але перспективи проглядаються саме такими.