Захистив державу — захисти власні права

Сьогодні вам можуть тиснути руку й дякувати за службу, а завтра ті самі чиновники зроблять вигляд, що вас не існує.

Сьогодні вся країна покладає надію насамперед на наші Збройні Сили України. Наші хлопці й дівчата щодня стоять насмерть проти підлого й жорстокого ворога. На жаль, гинуть. Отримують тяжкі поранення та каліцтва. Військові, особливо під час війни, завжди перебувають у групі найвищого ризику — і не лише на фронті, а й після повернення до мирного життя.

Як офіцер запасу, який відслужив 25 років, хочу сказати кілька речей тим, хто сьогодні носить форму. Хлопці, якщо у вас є законні пільги та права — на житло, медичне забезпечення, реабілітацію, соціальні виплати чи інші гарантії — не відкладайте їх «на потім». Домагайтеся всього негайно. Сьогодні вам можуть тиснути руку й дякувати за службу, а завтра ті самі чиновники зроблять вигляд, що вас не існує.

Україна, на жаль, досі не позбулася старої чиновницької хвороби: поки військовий воює, хтось у тилу вже придивляється до його квартири, пільг чи земельної ділянки. Те, що за законом належить захиснику держави, дуже часто стає предметом кулуарних домовленостей, «своїх людей» і корупційних схем. І коли боєць через роки приходить вимагати своє — йому кажуть: «Запізнилися», «Документи загублені», «Черга змінилася», «Немає підстав».

А далі — суди. Роки судової тяганини без жодної гарантії справедливості. Бо в нашій країні надто часто перемагає не закон, а зв’язки, гроші та телефонне право. Судова система, попри всі гучні реформи, для багатьох простих людей так і залишається лабіринтом без виходу. І про це ще доведеться говорити окремо — з фактами, прізвищами та конкретними історіями.

Кажу це не з чужих слів. Маю власний гіркий досвід. Звільнившись із військової служби ще наприкінці радянських часів, я так і не отримав житло вчасно. А коли після багаторічної боротьби все ж домігся свого, то згодом, уже перебуваючи в недієздатному стані, це житло в мене фактично відібрали — всупереч законам і здоровому глузду. І таких історій в Україні — тисячі. Просто не всі про них говорять уголос.

Я з повагою ставлюся до Президента України. Але водночас знаю людей із владних кабінетів, які роками «вирішували питання» за рахунок військових, забирали квартири, ігнорували звернення та скарги. Сьогодні окремими такими випадками вже займаються журналісти й громадськість. Та чи буде справедливий фінал? Відверто кажучи, маю великі сумніви. Бо система дуже не любить карати своїх.

Тому звертаюся до всіх військовослужбовців: боріться за свої права жорстко й до кінця. Не залишайте на потім того, що вам належить сьогодні. Не живіть лише обіцянками чиновників і красивими словами з телевізора. Війна закінчиться — і, на превеликий жаль, про багатьох фронтовиків держава може згадувати лише у святкових промовах.

Так уже було в нашій історії. І ризик того, що це повториться, залишається дуже високим.

Тому вимагайте своє. Законне. Зароблене кров’ю та службою.

Не просіть — ВИМАГАЙТЕ!