Їх (нас) забрала війна

Коли піду долиною смертної тіні, то не злякаюся Зла, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох – моя втіха. 23 Псалом Давидів, Бібія.

Чергова звістка з фронту. Його більше немає…Вона ніколи не встане з інвалідного крісла. Твій син загинув в бою під Бахмутом. Твоя донька потрапила під обстріл…Твого онука не змогли врятувати…твою сестру…твого друга…твою…твого…твоїх…. Десятки тисяч трупів, чимало з них не впізнані.

Щодня ми тут, в тилу, здригаємося від чергової новини як гинуть найкращі. Саша Махов, Діма Коцюбайло, Андрійко Лінійчук, Олег Барна, Сашко Бондаренко, Олег Мартимянов…Цей перелік не закінчується. Як і російська зброя. Як і російська навала, ненависна й жорстока.

З нею змагається весь світ. Тільки на чужій території. На нашій землі, вже досхочу просякнутій кров’ю й кістками. А наші Герої продовжують гинути. І як важко осягнути це в тилу. Навіть працюючи на фронт, будучи волонтером, лікарем, рятівником ДСНС, землеробом, вчителем. Читаючи чергову «чорну» звістку, ми витрачаємо на це від однієї хвилини до трьох. Зрідка ще п’ять хвилин на «подумати і поспівчувати», ще хвилину на те, щоб згадати, що війна триває. Десь там, за Донбасом, на Сході. Але це Схід нашої країни, а не просто відчужена територія. І тут, в тилу, важко пам’ятати про це постійно.

Тому, дійсно, забувається. А коли згадуємо, починаємо себе ненавидіти, що ми не там. Що ми не на полі бою, не в лікарні, не під завалами, не в могилах. Тут, в теплих ліжках, а не в окопі, зі смартфоном в руках замість автомату, з теплим глінтвейном, а не з кавовою бормотухою, застиглою на вітру.

Що гірше? Вмерти там чи жити тут? І як врятуватися від докорів сумління за своє життя? Війна забрала не лише воїнів. Вона забрала всіх нас, особливо тих, хто живе з цими докорами і не знає, як змусити голоси в своїй голові замовкнути.

Здається, є лише один надійний спосіб протистояти. Це – військове волонтерство. Поїздки на передову, передачі корисних речей для воїнів і парамедиків. Служіння фронтовим потребам увесь вільний час, який просто конче потрібно «забити» діями. Бездіяльність накаляє розумі, а той, в свою чергу, припускається хворобливих думок і фантазій. Тож волонтерство, хоча й сурогат, але якісний.

Найкращий зенітник Андрій Лінійчук, загинув сьогодні. Він мав 25 років і був одним з кращих представників нації. Час від часу, коли ми хочемо зберегти майбутнє для дітей, ми забуваємо, що на фронті воюють наші діти, наші онуки. І лише їм дозволено мати слово про те, яким буде спільне майбутнє. Сьогодні вони обирають за нас.

Натомість кожна смерть на фронті – болючий укол в живіт Європи, нагадування про те, що оркське плем’я не стоїть зараз в кожному квітучому європейському містечку тільки завдяки цим смертям. Нашим смертям. А, отже, зброя і гроші – найлегше, чим можна заплатити за цей ситий спокій. Можливо, ціни підростуть, долар продовжить подати, а китайський юань - рости. Але не буде смертей, зґвалтованих жінок і розіп’ятих дітей. Не буде депортацій і фільтраційних таборів. Не буде знущань, пожеж і руйнацій, не буде вибухів і ракет по житлових кварталах. Лише за зброю і гроші. Невисока ціна…чи не так?

Війна забирає їх, аби Європа і партнерські країни отямилися остаточно і віддали нам ВСЮ зброю, важку і легку, літаки, БПЛА, танки, зенітки, винищувачі. Щоб забули про бюрократію і про політичні чвари. Щоб просто віддали нам все, аби перемогти і вижити. Вижити заради тих, хто так і не зміг повернутися з фронту. Хто не дочекався ротації, хто не прийшов додому з квітами, хто так і не побачив Європи, за яку поклав життя. Заради тих, кого забрала ця війна без повернення, видала квиток в один кінець, навіть не спитавши мету поїздки. Заради них ми живемо, і щоб Європа пам’ятала – не забувала, кому зобов’язана тим, що над нею досі майорить синій прапор із зірковим ореолом, а не триколор.