Яке ж воно «стабільне» життя в СРСР?

Зруйнуємо міфи.

У російських медіа ресурсах полюбляють спекулювати темою «стабільності» колишнього СРСР, втраті великої держави і т.д. Схожа риторика була актуальна в період ізоляції радянського союзу, проте абсолютно неефективна в сучасному світі.

Попри це, знаходяться т.зв. «прибульці з минулого», які захлинаючись у вирі ілюзій, розповідають про колишню «віру в майбутнє». Вказане й використовується окремими іноземними державами для маніпуляції суспільством.

Часто для того, щоб знайти хоч якесь підґрунтя, іноземними ЗМІ наводяться приклади комуністичного Китаю. Звісно, КНР і справді наразі є однією із наймогутніших держав світу, проте порівнювати його з колишнім СРСР безглуздо, адже це дві зовсім різні країни.

Так яким же було реальне життя в СРСР ?

Для об’єктивності оберемо 80-ті роки життя в СРСР, так як більшість сучасного населення України пам’ятає саме цей період часу.

Почнемо з продуктів. Одразу відзначу, що у вказаному періоді часу в продуктових магазинах дійсно було різноманіття продуктів, навіть імпортні товари (щоправда за ними необхідно було день в чергах вистояти, але факт залишається фактом). Проте, якщо вивчити зазначену проблему детальніше, ми розуміємо, що вказане розмаїття можна було зустріти в Москві, максимум в Ленінграді, а в УРСР не було навіть натяку на забезпеченість. Знаходимо масу історій з проблемами з доставки хлібу в селах та багато іншого. Навіть більше, в Києві з якого в 1979 року зняли 1 категорію постачання (офіційною причиною стала війна в Афганістані) також в магазинах було зубожіння.

Окремим питанням стояли подорожі за кордон. Так, в 80-х зробити це було дещо легше ніж у минулих роках, проте від цього радянським людям краще жити не стало. Адже, тій невеликій частині людей, яка мала змогу та кошти виїхати за межі країни, для цього необхідно було пройти декілька щаблів перевірки в комісії. У кінці якої часто заявляли щось на кшталт: «Впринципі все добре, а ви вже весь Союз об’їздили? Ні, то подорожуйте дома».

Важко жилося в СРСР і нацменшинам. До якої, ми відносимо й українців, пропри міфи про рівність та «єдиний радянський народ». Так, наприклад, навіть у Львові тебе могли дискредитувати за українську мову. Доказ вказаного знаходимо в інтерв’ю проекту «Transition Dialogue», в якому публікуються інтерв’ю з людьми, які спостерігали за ключовими подіями в новітньої історії України. Так, наприклад, в одному з них з політолог та журналіст Євген Глібовицький відзначає:« Я дуже чітко усвідомлював свою меншинність як українець. Україномовний, а отже – не з панівної більшості. Не робітничо-селянського походження – батьки були службовцями – мушу поступатися. Це відчуття меншинності проявлялося досить часто. Починаючи від роздратованої відповіді «я же вам русским языком объясняю», коли звертаєшся до когось українською мовою у Львові, закінчуючи тим, що частина соціальних можливостей просто була перекрита. Це була унікальна ситуація, коли українців в Україні начебто більшість, але суб'єктних українців – меншість. Це спричиняло відчуття постійного тиску, атакованості. І з точки зору цінностей, і з точки зору ідентичності».