Почему россияне ненавидят украинцев

Почему россияне ненавидят украинцев

Ще в ХІХ сторіччі російські класики не раз відображали відмінності між українцями та росіянами, виокремлювали наші села в садах на противагу «русскім дєрєвням з бєрьозкамі» без садів та городів, з чорними дерев’яними ізбами, щедро описували ввічливий характер, особливе ставлення до жінок і загалом роль жінки, як повноправного члена родини. Тоді як у Московщині жінка була рабинею, і нею міг «пользоваться» не лише чоловік, але і його брати та батько, - розповідає письменник Юрій Винничук.

Але водночас росіяни жодним чином не відділяли себе від українців. На початку ХІХ сторіччя ще живі були, роздмухані Орестом Сомовим і Миколою Гоголем, українські сентименти, замилування історією, козаками, та вже після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства ставлення до українців змінилося. Їх стали сприймати лише як невід’ємну частину єдиного російського народу, а будь-яке виокремлення відразу придушувати.

Відтак роками і роками цей імперський забобон, який полягав у тому, що ми були лише носіями «русского нарєчія», вбивався у голови росіян. Імперське мислення, гордість за велику імперію – це те, від чого страждало немало країн. Це пережили і Великобританія, і Іспанія, і Франція. Хвороба на імперію невиліковна, вона зникає щойно з носіями цієї хвороби.

Чи «ми адін народ», чи «ми братья» – не має значення, це те, з чим живе кожен росіянин чи наш «ватник».

Нікому з росіян і не спаде на думку, що ніде у світі нічого схожого нема. Жодні народи-сусіди ніколи не заявляють, що вони є братами, а понадто одним народом. Навіть народи, які розмовляють однією мовою. Причина проста: не існує народів-сусідів, які б не мали територіальних претензій один до одного і які б коли-небудь не воювали між собою.

Таке нав’язливе й інфантильне братання виглядає зовсім не як братання, а намагання знову втягнути нас у свою орбіту. Покоління і покоління росіян жили з переконанням, що МИ – це ВОНИ. І Кієв – мать. Без Кієва-матєрі історія Росії кастрована і то на найгероїчнішу і найлегендарнішу її частину. Цілий пласт історії, оспіваний у безлічі літературних творів, у фільмах і виставах, в живопису і музиці, раптом опиняється за межами власне російської історії.

Злодій ненавидить того, кого він обікрав. А злодій, у якого відібрали вкрадене, ненавидить утричі дужче. Росіяни нас не любили ніколи, хоч ми й жили колись в одній країні. Не любили через те, що ми погано асимілювалися. Але після розпаду імперії вони нас зненавиділи. І це не так зле. Бо прихильність можна купити, а ненависть треба заслужити. Ми її заслужили.

Тому й вдаються їхні політики до образливих висловлювань на нашу адресу. Путін шкодує за розпадом СССР, нарікає на Леніна і Сталіна, які створили союзні республіки, заклавши уповільнену міну, розповідає американському президентові, що Україна «ласкутнає гасударства». Його отупілий чиновницький мозок не в стані усвідомити той факт, що більшість країн світу так само – це землі, які приростали клаптями. І сама Росія в тому числі.

Їм було б куди спокійніше, якби вони стерли нас із лиця землі, а тоді б творили таку історію, яка їм була б найвигіднішою.

(…) Отже, людина, яка виросла на саме такому трактуванні історії, ніколи не змириться з тим, що усе було не так. В Росії видають і не перебрехану, і не сфальшовану історію, але хто її читає? Маси читають пропагандистський ширпотреб, а не поважних істориків. Бо думка найгеніальнішого зі слонів вартує для віслюка значно менше, ніж думка іншого віслюка.