В стані гордині людина не чує нікого, крім самої себе. Гордий зациклюється на собі. Через це він втрачає здатність бачити ближнього свого і чути Бога.
Митар і фарисей. Ці два образи вже настільки закріпилися у християнській свідомості та повсякденному сприйнятті, що здається, нічого нового про них не сказати. Але питання в іншому: чи дійсно про них потрібно говорити щось нове? Чи до кінця ми усвідомили те, що вже було сказано? Навряд чи.
Зазвичай, ми асоціюємо себе з митарем, який виступає у якості позитивного персонажу, і відсторонюємось або навіть засуджуємо фарисея, адже нікому не хочется бути персонажем негативним.
Проте, в данному випадку є одна проблема – більшість фарисеїв, які жили в часи Христа, а особливо згаданий у притчі, набагато кращі за сучасних «митарів». Більше того, значна кількість тих, хто сьогодні іменують себе християнами і співвідносять з позитивним героєм притчі, насправді, нічого спільного не мають ні з «фарисеями», ні з «митарями».
Багато серед нас тих, хто дає десятину з усього, що придбав? Або ж тих, хто дотримується посту, є справедлим, не чинить перелюбу? З іншого боку, а чи багато серед нас тих, хто дійсно щиро вважає себе грішником, який недостойний піднести очі свої до Бога? Думаю, що чесна відповідь на обидва ці питання сподобається далеко не всім…
Христос, розповідаючи притчу про митаря та фарисея, порівнював два типи віруючих людей – тих, хто сподівається отримати спасіння виключно через добрі справи, покладаючись на які вважає себе кращим за інших. І тих, хто розраховує виключно на милість Божу. При цьому, Господь не сказав, що фарисей був засуджений, а митар – отримав спасіння. Він сказав, що митар «повернувся до свого дому оправданий більше», ніж фарисей.
Це означає, що головною проблемою фарисея є його переконаність не стільки у власному спасінні, скільки у тому, що він кращий за митаря. Таке переконання, зрештою, і стає його вироком, «бо кожний, хто підноситься, — буде понижений, а хто себе понижує, — піднесений буде!» (Лк. 18, 14).
Самопіднесення - це прямий шлях до гордині. А в стані гордині людина не чує нікого, крім самої себе. Гордий зациклюється на собі, на своїх переживаннях, почуттях, страхах, недоліках та проблемах. Через це він втрачає здатність бачити ближнього свого і чути Бога. Постійне власне «я» поступово переростає в особистий «нуль». Життя стає пустим і нікчемним.
Бог цього не хоче. Він прийшов на землю, щоб померти на хресті і дарувати нам життя вічне у Царстві Небесному. І для цього потрібно, в першу чергу, відмовитися від гордині. Бо інакше, ми нічого не зрозуміємо, і нічого не здобудемо задля спасіння нашої душі.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.