Карантин – це великий урок, через який Господь дав нам відчути цінність богослужіння та спільної храмової молитви…
Існує вислів, сенс якого зводиться до наступного: людина часто починає цінувати тільки те, що втратила. Коли володієш якимось предметом і користуєшся ним, то в певний момент може спасти на думку, що ти повний і безроздільний господар цієї речі. Важливість її вимірюється вже не стільки в категоріях духовних, скільки в категоріях приватної власності та приналежності, а відношення до неї будується не на засадах реальної цінності, а доступності.
Іншими словами, чим більш доступна та чи інша річ, тим меншу цінність в особистому вимірі вона має. На жаль, таку помилкову позицію людина займає не тільки по відношенню до речей, але й по відношенню до інших людей, та що найнебезпечніше, по відношенню до Бога.
Наприклад, тільки прийшовши до храму, неофіт (людина, яка щойно повірила в Бога) дивиться на все, що відбувається в його стінах із захопленням. Богослужіння здається проекцією неба, молитва стає необхідністю, а Сповідь та Причастя сприймаються як найголовніша справа у житті.
Проте, з часом колишній неофіт звикає до храму. Його вже тяготить вечірня служба, він переймається не стільки питаннями неба, скільки питаннями часу, поглядаючи на годинник, щоб дізнатися чи ще довго до закінчення. Йому важко молитися, кожного дня вранці та ввечері доводиться буквально примушувати себе взяти в руки молитвослов, а Сповідь та Причастя така людина сприймає як обтяжливий обов’язок, як певну «процедуру», яку потрібно проходити час від часу. Що ж трапилося?
А трапилося те, про що говорилося вище – у людини запрацював «механізм» приватності, вона перестала цінувати дари Божі через хибну думку про те, що вже їх не втратить.
Саме тому, нещодавні жорсткі карантинні обмеження дали нам зрозуміти просту істину - людина нічим на цій землі не володіє. Все, що ми маємо і чим користуємося, насправді належить Богові! І карантин – це великий урок, через який Господь дав нам відчути цінність богослужіння та спільної храмової молитви…
В часи гонінь на Церкву група християн вирішила зібратися на Євхаристію. Вони знали, що за ними слідкують, усвідомлювали що їх ініціатива закінчиться ув’язненням чи навіть смертю. Проте, незважаючи на небезпеку, християни запросили священника, який відслужив Літургію і причастив усіх. Вже на суді їх запитали:
⁃ А ви знали, що ми вас схопимо?
⁃ Знали.
⁃ Чи знали ви, що вас судитимуть і стратять?
⁃ Так.
⁃ То чому ж ви, знаючи все це, зібралися на Євхаристію?
⁃ Тому, що дуже сильно скучили за Христом, – відповіли мученики.
Ця історія має певне відлуння і сьогодні. Тому що, незважаючи на всі недоліки карантинного періоду, в ньому можна знайти і певні символічні та важливі речі. Одна з них – це повернення богослужіння у площину духовних орієнтирів. Іншими словами, зі звички, з традиції та обов’язку, богослужіння знову стало для багатьох із нас духовною поживою, радістю від зустрічі з Богом, очікуваним та бажаним.
За період карантину віруюча людина, в буквальному сенсі цього слова, скучила за Христом. Ось це відчуття ми і повинні зберегти якомога довше.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.