Сповідь донеччанки

19 марта 2019, 15:31
0
5154

Я – переселенка. Я переїхала з Донецьку до Києва саме тоді, коли нас почали «асвабаждать» війська РФ.

Я переїхала сама, бо мої батьки вирішили залишитися там, на тій стороні барикад. Їм так зручно, вони вірять у те, що робить Путін і знають, що те, як саме їх і досі «асвабаждают» - діє. Чомусь вони сподіваються, що і справді звільняються від української хунти. Бо «нацики» (а саме так називають українців, що живуть на українській території) іх просто хочуть знищити, та спеціально створюють блокаду.

Виходить, я з середини знаю, як справи тут (на підконтрольній території України), та там, вже, здається, за кордоном у Донецьку. Бо я вже кілька років живу і працюю у Києві, та їжджу до батьків у Донецьк. І ось, що я можу сказати. Україна дійсно починає квітнути та розвиватися на очах.

Банальний приклад – Київ. Тут люди одягнуті геть інакше, ніж у ДНР. Тут не соромляться яскравих кольорів, світлих тонів у зимку, красивих, стильних нарядів. Люди створюють собі сонце кольорами у одязі!

Донецьк – інша історія. У Донецьку вдягаються сіро, скромно, аби не виділятися, бо «ну його нафіг» як каже мій тато.

Транспорт окрема історія. Не розумію, чому моїх друзів та колег не влаштовує міський транспорт у Києві. Чисто (на скільки це можливо), інтенсивно, без затримок та без особливих пригод.

Натомість, мої батьки їздять на «роздовбайках», які ледве дихають і торохкотять так, ніби ладні розсипатися вже на найближчому повороті. Дуже часто автобус на маршрут не виходить у рейс взагалі. І тоді доводиться мерзнути на зупинках годинами. Або йти пішки.

А ще затори. В Києві затори здебільшого через оленів за кермом. А ось у Донецьку затори створюють штучно, бо треба перегнати танки чим по швидше. І це моторошно. Стояти у глухому заторі та бачити як просто повз тебе їде «машина смерті». Звісно, таке буває рідко, бо показувати простим людям танки ніхто не хоче. В основному це виглядає як звичайний затор, і тільки по страшному гулі можна визначити, що саме його спричинило.

І літаки. Знаєте, як я почувалася вперше, коли сідала у літак після поїздки до батьків у Донецьк? Як неандерталець. Бо РФ Донецьк від літаків «асвабаділа»! Нема там літаків, і не їздять люди нормально потягами! І стоять у довжелезних чергах на кордоні між «тією Україно» і «авабажденимі» територіями.

Люди зубожіли та забули, як це бути просто людьми, нормальними, вільними без страхів та без (не дай боже!) паспортів. Тут у Києві можна вийти на вулицю без паспорту. І нічого такого не станеться. А у Донецьку я була змушена постійно перебувати у напрузі: «Чи ж не забула я документи!!!». Така паніка накриває, ніби забула вимкнути праску і вже пів будинку горить. Бо там не можна без документів! А раптом ти «нацик»??

Тут у Києві я познайомилася зі «стартапом» не як з дивним іншомовним словом, а з дією, справжньою, волевою, активною та успішною дією. Київ, та і решта України просто просякнуті духом «власної справи». Люди цілеспрямовано беруться до роботи та втілюють у життя свої мрії. Такі самі мрії люди у Донецьку ховають якомога далі, аби з них не сміялися і аби «по пиці не заробити» (знову цитата мого батька). Хто з вас знає, що музику до «Гри престолів» створювали українські інженери? А я знаю, і пишаюся цим!

І ще один чудовий приклад: нещодавно я бачила, як везли новесенькі трактори десь у передмістя. Це означає, що розвиваються та обробляються наші землі, що буде врожай, що в людей є робота та справа усього життя. Це значить, що в нас є надія! Насправді майбутнє тепле та затишне, та пахне хлібом і свіжими овочами.

На кожному кроці зустрічаю сімейні пекарні, міні виробництва шкарпеток, та маленькі цехи з виробництва українського взуття та одягу. Чого тільки вартують весільні сукні одного з молодих українських дизайнерів! Люди працюють, створюють, продають, розвивають бізнес! Тут вирує життя.

А вдома, у Донецьку - смута та тиша. Нема руху, нічого не розвивається і тим більше не створюється. Люди тримаються за те, що вже мають і бояться втратити бодай копійку з того, що заробили. Бо ціни геть високі! Я порівняла. Зарплатні, звісно, набагато нижчі, ніж у Києві, а от ціни значно і значно вище. Правда, комунальні послуги там дешевці, порівняно з тим, що на українських територіях. А от цукор, риба, м'ясо та молоко у разів з два чи навіть три вище. Мама інколи просить, аби я привезла звідси щось додому, бо там його «не накупишся» - зарплати не вистачає. І в той же час жаліє мене, адже «хунта загинається, люди з голоду мруть». Це там їм розказують таке про Київ. Але ж це не так. Сама нещодавно буда трохи роздратована, що в улюбленому кафе не було місць в обідню перерву. І в кафе поряд також. У Донецьку про похід у кафе можна хіба тільки мріяти! Ось так просто сходити десь на каву? Та ніколи: або зовсім закрито, або там вже сидять і простим людям - зась, або твоїх грошей хіба на хліб вистачить.

І ще мова. Тільки у Києві я почала розмовляти українською. Не одразу, звісно, згодом. Спочатку пишалася своєю російською, потім соромилася її, але українською не володіла. А потім друзі взялися допомогти. Трохи сміялися з помилок, але підтримували. І мені це сподобалося і я заговорила. Так, тут багато хто говорить російською, але здебільшого чути українську, і це, як на мене, дуже зворушливо. Це піднімає віру в себе і в націю.

Вдома тато одразу попередив, щоб навіть не намагалася і рота відкрити українською. Бо можна добряче заслужити за це (далеко не в доброму сенсі). То ж, про свободу слова, чи свободу вибору не йдеться. Зовсім. Сумно.



Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Россия,Украина,Донецк,донбасс,Русский мир,переселенцы,АТО на востоке Украины
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.