День пам’яті загиблих захисників України: час перейти від слів до діла

Людина живе доти, доки живе пам'ять про неї

Нажаль так вже повелось на нашій рідній землі, що свою свободу, незалежність, мир та спокій, право обирати свою подальшу долю, мирним працьовитим українцям доводиться відстоювати зі зброєю у руках…

Щедра, обдарована Богом і матінкою-природою величезна територія в центрі Європи, вдале географічне розташування, родючі багаті землі, як кажуть «яке зерно у землю не кинеш – все проросте і гарний врожай дасть», нескінченні природні скарби - все це завжди приваблювало ласих до чужого добра загарбників…

Так трапилось, що вже п’ятий рік поспіль обпалена війною частина української території раз за разом здригається від мінометних обстрілів. На засіяних зерном полях замість комбайнів та тракторів з’явилась військова гусенична бронетехніка, а тишу неба замість мелодійного співу солов’я розривають залпи реактивних систем залпового вогню та мінометні обстріли…

Українці ніколи не були войовничою загарбницькою нацією. Генетичним кодом кожному нашому співвітчизнику на роду прописано сіяти збіжжя у полі, видобувати вугілля у шахті чи створювати промислові шедеври… А ще українці надзвичайно талановита та творчо обдарована нація… Але коли потрібно захищати свою рідну землю, родину, Батьківщину – вони всі як один, від мала до велика, стають під знамена, і не шкодуючи себе, наближають день перемоги і жертовно боронять свій рідний край.

Мало не щодня хтось з рідних марно чекає з цієї війни свого сина чи доньку, батька чи матір, чоловіка чи дружину… близьку людину чи гарного знайомого, однокласника чи того, з ким виріс в одному будинку…

Загалом з початку військових дій на Донбасі, Україна безповоротно втратила майже 3 тисячі своїх захисників, а значить сиротами залишилися чиїсь діти, вдовами - дружини, батьки втратили сенс свого подальшого життя та надію на майбутнє…

Але настає новий день і хтось знову стає до зброї на місце свого загиблого товариша, знову комусь доводиться захищати собою свого побратима від підступного снайперського ворожого пострілу, бо його вдома чекають малолітні діти, а його донька вже студентка… І кожен з них сподівається, що чергові «Мінські перемовини» принесуть нарешті такий довгоочікуваний мир на українську Донбаську землю!!!

У всі часи тих, хто звільнив рідний край від ворога, хто повернув мирне життя в оселі та чисте небо над головою, шанували та поважали, їх цінували та про них піклувались!!! Вони ставали героями та славою нації! Їм встановлювали пам’ятники у містах і селах, на будинках, де вони мешкали, чи школах, де навчались - з’являлись дошки пошани, членів родини загиблих держава та побратими брали під свою опіку, і третій тост завжди підіймався за тих, кого вже немає поруч, за тих, хто поклав своє життя за мир…

Вже позаду запеклі бої за звільнення Краматорська, Слов’янська та Маріуполя, Лисичанська, Сєвєродонецька та Рубіжного… Іловайський «котел» серпня 2014, обстріли з території РФ наших прикордонників з реактивних систем залпового вогню «БМ-21 «Град» у Зеленопіллі… Позаду тривалі бої за стратегічний курган Савур-Могила, облога Дебальцевого у січні – лютому 2015… Позаду «Мінські домовленості вересня 2014» та «Мінські домовленості лютого 2015» … і ще багато – багато тих подій, що назавжди змінили хід нашої історії, думки та світогляд кожного з нас…

29 серпня 2018 року в Україні вперше, хоч і не на державному рівні спромоглись згадати тих, хто не повернувся з цієї неоголошеної війни, як би наші можновладці не називати це «криваве дійство», що має місце на Сході України, – «антитерористична операція» чи «операція об’єднаних сил». Там гинули і продовжують гинути наші хлопці та дівчата, а ще багато хто повертається звідти з фізичними та психологічними травмами на все життя!

Цього дня вкотре згадувалось тих, хто загинув, захищаючи наш з Вами спокій, вшануванням «Дня пам'яті загиблих учасників АТО». Шкода, що пам'ять про них, а це небагато – немало – майже 3 тисячі людських життів, залишається лише у серцях їх рідних!!!

Звісно загиблих вже не воскресити і життя їм не повернути, але вони житимуть доти, доки жива людська пам'ять про них! А це вже залежить від кожного з нас. Звісно, немає змоги зараз назвати кожного, та це і не потрібно. Краще не словом, а ділом допомогти немічним стареньким батькам героя, привізши дрова для опалювання будинку взимку, чи допомоги дитині загиблого, придбавши такий довгоочікуваний гаджет, чи вдові, що змушена самотужки добудовувати будинок без загиблого чоловіка.

І нехай наші народні депутати так і не спромоглись ухвалити законопроект №5066-д «Про проголошення в Україні 29 серпня Днем вшанування пам’яті загиблих захисників України», який з грудня 2016 року блукає кулуарами Верховної Ради України... Важливо, щоб ми з Вами, пересічні громадяни нашої держави, не тільки пам’ятали імена тих, кому завдячуємо нашим мирним життям, а й ділом доводили нашу вдячність їм, а головне – не втратили того, за що вони віддали своє життя!!!