Контраверсія розповсюдженому міфу сучасності

Найбільш вдалою приватизацією в Україні прийнято вважати приватизацію «Криворіжсталі» 2005 року, фактично реприватизацію, завдякий якій бюджет тоді отримав рекордні 4,8 млрд. доларів США. Ця сума перевищувала у 5,7 разів суму, отриману при першому продажі підприємства Рінату Ахметову та Віктору Пінчуку в 2004 році. Кошти від приватизації Криворіжсталі склали 25% усіх коштів отриманих від приватизації з 1991 по 2005 рік. Переважна ж більшість усіх інших приватизацій постійно піддавалась критиці і обростала легендами сучасноті про те, як наші олігархи і керманичі гріють руки на загальнодержавному майні.

За всі роки незалежності суспільству наполегливо втовкмачували думку про те, що ми несемо непомірні витрати на утримання державного майна, що держава - нефективний господар і управлінець, що треба якнайшвидше все продати, а подекуди і за безцінь віддати приватному власнику. Вішали і вішають цю локшину звідусіль так вміло і переконливо, що я і сам починав помалу вірити у цю мантру.

Але давайте розкладемо усе по полицям.

По-перше, твердження про те, що держава є нефективним власником є оманою і маніпуляцією. Держава – це дуже загальне поняття, а управляють підприємствами конкретні очільники. Вірно говорити, що система влади, що склалася в Україні – це неефективний управлінець. Настільки неефективний, що вже час розглядати можливість залучення приватної структури для управління державою. Переконаний, що будь-яка  приватна структура чіткіше та результативніше справлятиметься з функціями наповнення бюджету і справедливіше та  продуктивніше розподілятиме видатки.

Підтвердженням вищевикладеного є те, що нерентабельні і неконкурентноздатні державні підприємства дуже швидко стають прибутковими перейшовши у приватну власність, навіть попри відсутність значних капіталовкладень. Ефективний менеджмент, який, вишукуючи потенціал, мінімізує витрати і запроваджує новітні ринкові техніки цілком можливий і в державній власності, але немає стимулів у керівників і співробітників, немає незворотнього меча покарання та відповідальності, бо вся система управління - не ринкова.

Чому ж наші можновладці, народні депутати, очільники, які здебільшого є гарними господарями власного майна і які, за їх заявами, стали успішними саме завдяки своїм управлінським здібностям не запроваджують ефективні ринкові механізми управління в державний сектор? Вбачаю тільки одну причину, їх турбота за загальнодержавне - далеко позаду турботи про своє особисте. Знаходячись у владних важелів вони роблять усе, щоб загальнодержавне зробити своїм. Діями, бездіяльністю, блокуванням, законодавчою та нормативною дурнею щоденно наближують момент, коли державні підприємства будуть доведені “до ручки” і за наслідками відбудеться приватизація. Приватизують самі, або афільовані структури, або структури за подяку чи частку, це вже неважливо. Вони у виграші, важливо, що ж втрачає держава? Що втрачаємо ми?

Ми втрачаємо, на моє переконання, безцінну можливість мати унікальний механізм впливу на ринок, шляхом державних цінових сигналів. Нам вартувало би зберегти присутність загальнодержавних підприємств в усіх галузях економіки реального сектору, звісно запровадивши сучасні механізми контролю і управління на таких підприємствах. Як наслідок, ми мали би інструмент цінового стримування чи стимулювання. До прикладу, є державне підприємство, що випускає сорочки. Навіть за умови зміни моделі управління, я допускаю, що воно буде ненастільки оперативне, як приватне, але воно буде випускати на ринок сорочки по гарантованій державою ціні. У споживача завжди буде вибір, яку сорочку брати, чи по гарантованій державою ціні у 20 грн, чи модернову приватного пошиву за 500 грн. Сорочка за 20 грн буде стримувати приватного виробника від необгрунтованого підняття ціни на свій товар завдяки наявній альтернативній пропозиції. Так само у будь-яких сферах виробництва і реалізації. Державний магазин з гарантованим державою цінами на хліб, молоко. Державна перукарня і т.д. Соціально незахищені, а можливо і просто заощадливі громадяни переконаний будуть придбавати товари і отримувати послуги в державному секторі нехай і дещо гіршої якості. Важливим залишатиметься для держави робите все для максимального розвитку приватного сектора залишаючи за собою присутність державної пропозиції.

Розумію, що в необмірокованій приватизації винні не тільки наші можновладці. В якійсь мірі на них чиниться тиск і збоку міжнародної спільноти разом фінансовими інститутами. Так, МВФ, видаючи чергові транші, стурбований незбалансованістю нашого бюджету і пропонує альтернативні шляхи поповнення дохідної частини шляхом приватизації державного сектора. Розумію, що приватне мишлення не може всеціло збагнути переваг присутності держаного сектору на ринку і все це викликає шалене несприйняття. Окрім того, не будемо наївними, приватні капітали впливають на риторику і рішення не тільки фінансових структур, а навіть політичних світових еліт. Чимало світових бізнес структур мають зацікавленість отримати потужності на трененах України, які попри зношеність і архаїзм все ще мають шалений економічний і фінансовий потенціал.

Приватизація - це не панацея. Вона не вирішує проблем сучасності. І навпаки, в сьогоднішніх умовах приватизація може погіршити існуючий стан речей. Ті краплі фінансів, які надійдуть у бюджет не зроблять дива і будуть навіть не помітні, а стратегічно ми робимо помилку. Як приклад приведу Київоблненерго. Спробуйте довести свою правоту, чи відстояти свої інтереси, як споживач елекроенергії через приватну монопольну структуру(підключення, встановлення обліку і звітності), це – жах. Побори витончені, але крутіші ніж в державному секторі. Приватна монополія сьогодні, ще більш нахабніша ніж державна. При державній у нас є можливість впливати через інститути контролю, скаржитись, і мотивуючи політичною доцільність шанс вирішення питання владним очільником значно більший ніж приватним керівником.

Відтак приватизувати монополії взагалі недоречно. Хай усі монополії залишається у держави. Сировинні комплекси, на мій погляд, теж не варто віддавати у приватні руки. Надра ж «є об'єктами права власності Українського народу», а прибуток від їх фактичної реалізації чомусь отримують олігархи, неув’язочка. Не варто приватизувати і генеруючі потужності. Хоче приватний інвестор, то нехай будує нову генерацію в чистому полі. Розмови про приватизацію атомної енергетики мене взагалі лякають, але серйозність владним бажань я відчуваю постійно.

Одразу після травневих свят пролунала новина про те, що Кабінет міністрів України затвердив черговий перелік об'єктів великої приватизації державної власності на 2018 рік. Офіційно оприлюдненого документа допоки немає, і це окреме запитання. Але за інформаіцією в пресі, до переліку приватизації 2018 увійшли підприємства енергетичної, добувної та хімічної галузі. Найбільш гучними з них є Турбоатом, Азовмаш, Сумихімпром і Одеський припортовий завод, але інвестиційно привабливими є і обленерго Харківської, Хмельницької, Тенопільської, Миколаївської та Запоріжської областей. Уряд наче планує виручити від продажу усіх об’єктів 21 млрд.грн. Аналізуючи суму у мене не зникає посмішка, бо ще в далекому 2009 році тільки Одеський припортовий завод було продано Коломойському за 625 мільйонів доларів, що по сьогоднішньому курсу - 17 мільярдів гривень. Правда торги потім були відмінені. Зараз же стартова вартість ОПЗ лише 54 мільйона долара, що в 11 разів менше за те, що могло бути отримано в 2009. Турбоатом взагалі є прибутковим підприємством, а його таки хочуть приватизувати. Певно дуже комусь кортить. До Порядку продажу об’єктів великої приватизації державної власності, з проектом якого можна ознайомитись на сайті Фонда держмайна, взагалі багато запитань і він заслуговує на окремий аналіз. Коротко, можу стверджувати, що чергова хвиля приватизації буде продовженням корупційного збагачення провладних еліт. При чому, оборудка буде значно дешевша, бо немає внутрішньовидової конкуренції. Один клан монопольно може скупити усі активи. Інші гравці, Коломойський, Фіршар, Ярославський і т.д. зараз гонимі і вивели, від біди подалі, активи за межі України. В даних умовах вони не прийматимуть серйозної участі в приватизації, що зробить торги чітко прогнозованими. Існує ймовірність зазіхання на активи відчайдушніх закордонних гравців, які заручаться підтримкою зовнішнього управління, але думаю, що їх розведуть. Недаремно вже озвучено, що процедури приватизації розпочнуться восени, а в реаліях - на початку зими. І тут я згадую фінт, коли Укртелеком було продано Ахметову якраз в період Різдвяних канікул напередодні Нового 2011 року. Дата дивним чином не залишила шансів прийняти  участь в процесі приватизації іноземним гравцям.  

Як висновок, смію стверджувати, що та приватизація, яка відбувається в Україні – це зло, яке провокує ще більшу олігархізації суспільства.

Цим дописом закликаю виступати проти маштабної приватизації загальнодержавних активів попри заяви усіляких новостворених бізнес-спільнот. Приватизацію можна робити виключно вибірково-виваженою, залишаючи можливість впливу на ринок державою за рахунок цінових сигналів, шляхом присутності державних підприємств.