Той, хто мало знайомий з християнством, часто звинувачує Церкву в тому, що вона нібито намагається втримати своїх вірних від гріха тим, що проповідує про ад та адські муки.
Проте той, для кого Церква є Матір’ю, знає, що це далеко не так.
Ще в древності хтось із святих отців сказав, що духовне життя людини можна розділити на три послідовних періода: раба, слуги і сина.
Справа в тому, що раб працює на свого господаря не тому, що розраховує на винагороду, а тому, що в разі невиконання своїх обов’язків може бути покараним.
Натомість, слуга знає, що його робота принесе певні дивиденди у вигляді зарплатні чи іншої подяки з боку господаря.
І, нарешті, син працює не тому, що боїться покарання, і не тому, що очікує на винагороду, а тому, що… любить свого Батька.
Звідси стає зрозуміло, що розмова про вічні муки (чи певний акцент на них) матиме вплив на мораль та внутрішній світ людини тоді, коли вона робитиме перші кроки в Церкві.
Так, відомо, що на князя Володимира величезне враження справила ікона Страшного Суду, яку він побачив до того, як прийняв хрещення. Однак будувати все моральне життя лише на цьому принципі - принципі покарання - не тільки не можна, але й небезпечно. Тому Церква цього й не робить.
Так само, як не зосереджує увагу вірян лише на досягненні вічних благ. І робить це тому, що вічні блага - це в якійсь мірі результат найголовнішого, а саме - любові до Бога.
Так, Христос закликає нас «люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом». Говорить нам про це і Старий Заповіт. Разом з тим, варто відзначити, що прикладом такої любові може бути спілкування з Богом, яке Адам та Єва мали у раю. І саме в цьому спілкуванні з Богом і полягало райське блаженство, а не в тому, що праотцям не потрібно було працювати, що вони могли мати безсмертя та якісь інші блага.
Однак, як ми знаємо, людина через власну нерозумність від Бога відпала. Це відпадіння стало найтрагічнішим моментом у людській історії і вплинуло на життя кожного з нас.
Саме тому церковне богослужіння останньої Неділі перед Великим Постом сконцентровує увагу християнина на плачі Адама після того, як він втратив рай і можливість безпосереднього спілкування з Богом.
Одне з завдань Церкви, таким чином, - це відновити той стан, в якому знаходився Адам до гріхопадіння, - стан чистоти і цнотливості, який дає можливість стояти перед Лицем Божим. Завдання, яке стоїть перед людиною, в свою чергу полягає в тому, щоб досягнути синівської любові до Бога, яка дає можливість служити Йому не через страх чи бажання винагороди.
Премудрий Соломон колись казав, що «початок Премудрості - страх Божий». Так, початок, але не кінець. Тому що кінцевим результатом нашого життя має бути Любов. Ось про що проповідує Церква, і ось чому вона вчить своїх вірних.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.