Історія одного заробітчанина

26 января 2018, 14:37
Координатор правозахисної платформи «Успішна варта»
0
155
Історія одного заробітчанина
Історія одного заробітчанина

Мізерні заробітні плати в Україні змушують простих людей іти на крайнощі та робити ризиковані кроки.


Щоб прогодувати свої сім
ї, чоловіки і жінки або й подружжя масово виїжджають за кордон. Зовсім маленьких дітей або підлітків, яким потрібна моральна підтримка у перехідному віці, залишають на бабусь або й чужих людей. Це не забаганка пожити у Європі, а прагнення покращити умови життя найдорожчих серцю людей.

Лише заробітчани знають, якою ціною дістаються гроші. Доводиться і не доїдати, і мерзнути, і терпіти моральне цькування закордонного роботодавця. Про всі ці нюанси добре знає горянка Олеся, чоловік якої, Максим, скуштував гіркого досвіду заробітчанства і повернувся додому практично з нічим.

Здавалось би, хороша й затребувана на ринку праці професія газоелектрозварювальника мала б приносити непоганий дохід. Але не в Україні. Пропрацювавши 5 років на державному підприємстві помічником коваля, а насправді, виконуючи роботи по зварюванні, Максим вирішив шукати кращої долі в Польщі. Бо зарплата у нецілих 2 тисячі гривень далеко не відповідала ні об’єму роботи, ні насущним сімейним потребам.

Не було коштів у Максима ні на закордонний паспорт, ні на візу. Хіба можна з тих мізерних доходів щось відкласти? Довелося позичати у знайомих. Фірма, що займалася виготовленням візи і пошуком роботи, ознайомила майбутнього заробітчанина з умовами процедури, допомогла оформити потрібні документи, взяла за послуги 120 євро і пообіцяла роботу за спеціальністю. На радощах заробляти нарешті, як нормальні люди, Максим поїхав за кордон.

У польському місті Вроцлав його зустрів односельчанин, посередник між фірмою, яка шукала роботу, і паном. Нагодував із дороги, запропонував тимчасово пожити у нього. Але минули вихідні і Максимові не доручили ніякої роботи.

На душі було якось тривожно. На роботу за спеціальністю пан не кликав, а перші числа місяця стрімко бігли вперед. Та одного дня поляк повіз чоловіка далеко за місто, висадив на полі, дав стару робочу форму, від якої тхнуло за кілометр, криву лопату і сказав: копай! Але скопати вручну понад гектар цілини у час, коли технічний прогрес досягнув свого апогею?.. Це було нереально, і Максим знову залишився без заробітку.

Минуло ще кілька безробітних і довгих, наче вічність, днів. Знайомий сказав, що за проживання у його найманій квартирі потрібно вже платити. Але чим? У Максима навіть гроші на їжу скінчилися, а не те, щоб на квартиру. Попросив односельця, аби той домовився з паном, який здає квартиру, про відстрочку. На тому ніби й зійшлися.

Через кілька днів Максим нарешті поїхав на завод, щоб здати тестове завдання по зварювальних роботах. Але в пана були нереальні забаганки, він ніби знущався над людьми. Ось яке відношення до українця, який приїхав бозна звідки, щоб працювати (!), а не просити грошей задурно.

Аби заплатити за проживання у квартирі, Максим позичив грошей у свого ж таки знайомого. Хіба міг він знати, що власник квартири навіть не згадував про тимчасового гостя і не вимагав ніякої платні?! Добре кажуть, від чужого такої підлості не діждешся, як від свого. Час ішов, заробітку не було, а борги треба було повертати. У такому хвилюючому очікуванні минув місяць. Залишившись без засобів для існування, чоловік знову позичив грошей і повернувся додому.

Друга поїздка до Польщі була більш вдалою. Максимові дивом вдалося познайомитися з українцем Олегом, який був посередником між нашими і поляками. Завдяки йому через тиждень заробітчанин нарешті влаштувався на роботу до німецького заводу.

10-годинний виснажливий робочий день, три зміни, одна з яких припадала на всю ніч, 15 хвилин на їжу (причому свою), паскудні умови у гуртожитку Максим терпів іще місяць. Працював на зварювальному станку за суміжною спеціальністю і радів лише одному – через півтора місяця повинні віддати зароблене. У той час, коли зварювальники отримували по 18-20 злотих за годину, Максим заробляв 11.

10 годин у задушливому приміщенні, у цупкій робочій формі, що пекла тіло вогнем, недоїдання, хвилювання швидко позначилися на здоров’ї чоловіка. Через висип на шкірі і свербіж він не зміг одного дня вийти на роботу, і його миттю звільнили. Коли ж віддавали зарплатню, то вирахували з неї витрати на спецодяг, проживання у гуртожитку (!) і частку посередника.   У соціальній мережі Фейсбук чоловік вийшов ще на одного знайомого, який працював у другому кінці країни. Не вагаючись, поїхав до нього з надією, що знайдеться будь-яка робота. Знайомий поговорив зі своїм паном, і той дав добро на косіння придорожніх смуг. Та пізно ввечері із закривавленими руками, онімілою спиною, повністю зіпсованим від трави і каміння взуттям Максим упав у відчай. Розчарувавшись у заробітках, практично ні з чим повернувся додому.

Не було б цієї сумної історії, якби в нашій державі люди мали робочі місця і відповідну зарплату. Та, на жаль, українські чиновники ладні забрати в людей останню копійку, а закордонний роботодавець перетворюється на рабовласника. І вже не людина вирішує свою долю, а пан. Підривається здоров’я, втрачається людська довіра, взаєморозуміння, і ніякі зароблені гроші не можуть цього виправити. Та найголовніше у такому замкненому колі – залишитися людьми і зберегти ясний розум.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Польша,Эмиграция,эмигранты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.