Як переманюють цвіт української нації за кордон

По всій Україні з моменту набуття незалежності розплодилося безліч фондів, що забезпечують річними стипендіями найактивніших молодих українських вчених.

Вони функціонують у найбільших українських містах, як то у Києві, Дніпрі, Харкові, Одесі, Львові тощо. Проте яку ж ціну платить за, так звану, допомогу Україна, і що ми на виході отримуємо? Варто розібратися детально.

Україна (як, зрештою, й інші країни колишнього СРСР) завжди славилася талановитими людьми, які своєю непосильною працею змінювали і продовжують змінювати світ на краще. Але, на жаль, через недалекоглядність українських політиків такі обдаровані люди в рідній країні довго не затримуються. Здається, влада навпаки робить усе для того, щоб українські вчені якнайшвидше виїхали за кордон. І вони виїжджали, виїжджають і, якщо найближчим часом нічого не зміниться, то й продовжуватимуть виїжджати. Більшість із них не повертаються до України ніколи, бо не бачать перспектив розвитку своїх здібностей і не відчувають себе потрібними рідній країні. А за кордоном, де людська праця і розум цінуються понад усе, обов’язково досягають колосального успіху та всесвітнього визнання.

Ігор Сікорський першим у всьому світі створив пасажирський літак. Петро Міколяш винайшов першу газову лампу. Федір Піроцький запустив найпершу лінію електричних трамваїв. Архип Люлька розробив конструкцію першого у світі двоконтурного турбореактивного двигуна. Ростислав Алєксєєв спорудив найефективніший екраноплан – гідролітак, що рухається на висоті декількох метрів над поверхнею води. Гліб Лозинський керував конструкторським бюро, яке створило космічний шатл багаторазового використання «Буран». Ілля Мечников – один із фундаторів наукового вивчення процесу старіння людини. Він першим у світі розробив теорію захисних систем людського організму, в тому числі започаткував розробку антибіотиків.

Георгій Кістяковський у 1944-1945 роках очолював відділ по розробці і тестуванню атомної зброї в Лос-Аламосі. Роман Кройтор – відомий у Канаді режисер, який брав участь у розробці проекту IMAX. Георгій Гамов увів поняття генетичного коду, що формує ланцюг з’єднання амінокислот у молекулу ДНК. Олександр Фрідман розробив математичну модель розширюваного світу – з моменту великого вибуху. Любомир Романків володів 65-ма патентами, спільно зі своїм американським колегою розробив тонкоплівкові індуктивні і магніторезисторні мікроголовки для запису інформації, більше відомі в комп’ютерній індустрії як HDD. Ян Кум створив WhatsApp, за допомогою якого можна спілкуватися з людиною на другому кінці світу. Макс Левчин створив PayPal - міжнародну електронну платіжну систему, що дозволяє здійснювати розрахунки через Інтернет. І сотні інших людей – винахідників, підприємців, кіноакторів, лікарів, учених…

Усі розвинені країни давно зрозуміли, що найцінніший актив сьогодні – це люди. Насправді у світі точиться війна за таланти. Це не крадіжка чужого мозку, а розумна політика сучасної країни. А от зрозуміти логіку правителів тих країн, яким начхати на громадян, дуже непросто. На жаль, Україна нині відноситься саме до цієї категорії влади: хочете – залишайтеся тут і закопайте свій талант у землю, а хочете – виїжджайте за кордон і працюйте там, патріоти все одно залишаться. Тільки кому вони (патріоти) потрібні? Хто здатен оцінити їхню самопожертву?

Проблема тут полягає не в гордості, а нерозумінні основних цінностей сучасної країни, де головна роль відведена людині, а не чорнозему чи іншим «твердим» активам. Хіба можуть похизуватися відмінними управлінськими здібностями нинішні політики? Чи є серед них винахідники, вчені або хоча б люди, які хоч на мить задумувалися про майбутнє країни, а не власне збагачення? На жаль, одиниці чиновників хотіли б щось змінити, але самотужки подолати бар’єри перепон і зламати закоренілі стереотипи неможливо. Для цього потрібна команда професіоналів і, головне, велике бажання це зробити.

На шляху до Європи, яка висунула нам обов’язкову вимогу – проведення реформ, можна було б використати потужний потенціал – знання і розум українців. Тоді б реформи були справді реформами, а не невдалими експериментами в галузях освіти, медицини, адміністративного поділу і так далі. Всім давно зрозуміло, що механізм знищення простої, обдарованої, свідомої людини вже запущений. Рухатися вперед йому допомагають, так звані, «закони», продумані з точністю до навпаки. Теоретично ці документи обіцяють покращення життя, ще й соціальні реклами замилюють очі, а практика показує протилежне: життя українців перетворюється буквально на пекло.

Так, серед нас є патріоти, не обов’язково вчені, зате мудрі і виважені люди. Ми теж прагнемо змін, при чому не на словах, а доводимо це своєю повсякденною працею, але боїмося наслідків. Так-так, покарання за благі наміри! Бо це свого роду конфлікт із владою, якій не потрібні справжні освічені та харизматичні лідери. Тому вони швидко закривають конкурентам (розумним конкурентам) рота, шляхом ув’язнення або морального тиску. Але в країні були, є і будуть відчайдушні люди, які готові жертвувати своєю свободою, здоров’ям або й життям, тільки б їх діти жили краще та не хотіли тікати за межі Батьківщини.

У руках будь-якої держави зосереджений колосальний ресурс для розвитку кожної особистості. І якщо в європейських країнах влада робить усе для того, щоб люди могли ним скористатися та подарувати своїй країні всесвітнє визнання, то в Україні будь-які прояви таланту свідомо залишаються поза увагою. Тому й створюються фонди, знаходяться меценати, благодійники, які прагнуть підтримати нові ідеї та втілити у життя суспільно корисні проекти, але вже у своїй країні. Та якщо владі не потрібні люди, то чи потрібна така влада людям?!