Голодні ігри олігархів або генетичний код нації без його носіїв

Повсякденні побутові реалії українців зводяться останнім часом до одного дієслова – вижити. Звучить, наче ми переживаємо роки голодомору або світової війни.

Але, враховуючи, яку нині політику ведуть чиновники, складається враження, що до цього вже не далеко. Хіба можна переосмислювати духовні цінності життя, коли в гаманці пусто, в холодильнику порожньо, а в душі немає надії? Які цінності понесуть у майбутнє наші діти, які вже змалку, через нестачу цих кольорових папірців – грошей, недоїдають і хворіють?

Нація вимирає, вироджується, зникає… Немає нічого страшнішого, як внутрішня війна.

Розум і думки українців чиновники спрямували далеко не на духовний шлях. А поки вони самі прикриваються гучними міркуваннями про високі матерії, ми перетворюємося на зомбі.

Погляньте, що сьогодні транслюють в українських новинах! Насилля, вбивство, жорстокість, аморальність, а поруч - райське життя мільйонерів і статки продажних перевертнів у краватках. Від побаченого стигне в жилах кров і зароджується ненависть, біль, бажання помститися або ж більше ніколи цього не бачити. Про який генетичний код нації можна говорити, якщо морально і фізично вимирають самі його носії?!

Наш код у сьогоднішніх умовах життя – це їжа. Це смачний ароматний борщ, у якому є свіжі овочі і м'ясо, це страви з риби та молочних продуктів, запаси круп у шафі та можливість розплатитися за шалено дорогі комунальні послуги. Ось до якого коду все звелося. Через мізерні доходи громадян і нереально високі ринкові ціни ми навіть не згадуємо про те, що можна почитати книгу, сходити до театру, в кіно, на світську вечірку чи повести дитину в цирк. Ми думаємо тільки про одне: заробити грошей і нагодувати свою сім’ю.

Зате владі думати про такі дрібниці ніколи. Народні депутати роз’їжджають на дорогих іномарках, відпустку проводять на сонячних пляжах закордону і вже точно не замислюються над тим, що їстимуть на вечерю. А свою «духовність» демонструють виключно перед камерами! Одного дня розмахують кулаками у Верховній Раді, а наступного показують, що опоненти зіпсували їм костюм за кілька десятків тисяч. То де ж справедливість? Чому одні аж бісяться з жиру, а інші віддають дитину до притулку, бо годувати її нічим? Де обіцяне покращення життя? Де доведені до розуму реформи? Де економічна стабільність?

Українська нація вважається однією з найрозумніших у світі, але замість того, щоб цим пишатися, створювати нові робочі місця для випускників університетів та інститутів, розвивати країну на високому рівні, нас знищують. Причому дехто навіть не соромиться говорити про це відкрито. Це ж у яких умовах нинішніх народних обранців виховували їхні батьки, що вони вирішили приректи людей на голодну смерть? Нічого святого, нічого духовного, нічого культурного. Вони здатні за гроші продати власний народ, розіп’яти рідну матір і зрадити державу.  

За що страждає народ, за що приречений на земні муки? Невже, це наша кара за бажання домогтися справедливості і нормального життя? За що продовжує гинути молодий цвіт нації? Це наче голодні ігри, де виживають тільки найсильніші. То хіба доречна тут мова про духовні коди? Якщо у містах, де більш-менш розвинена інфраструктура, люди зацікавлені у культурному розвитку, то українське село практично зникло з карти. Ні доріг, ні робочих місць, ні іноземних інвестицій – нічого. Молодь тікає світ за очі, аби не бачити цього злиденного життя, а людей, які ще намагаються врятувати духовність, звільняють або ж скорочують. То кому потрібна та культура, якщо немає за що купити буханець хліба?!

Патріотизм – це стан душі, а не нові закони 

Поряд із впровадженими реформами, що тільки псують людям життя і здоров’я, з’явився ще один маразматичний синдром: витіснити з країни усе російське, особливо, мову. Але, повірте, щоб бути патріотом своєї Батьківщини, носити горде звання українця, ці закони не потрібні. Любов до рідного починається з колиски і супроводжує нас усе життя. Це тоді, коли дітей виховують свідомі батьки, а не такі, чиї діти потім продаються за гроші.

У радянський час наші батьки вчили все на російській й українській мовах, і виросли чудовими людьми. Мільйони людей в українських містах і містечках розмовляли російською мовою та прекрасно розуміли тих, хто звертався до них українською. Уроки російської в школах були і за часів незалежної України. З діда-прадіда слов’янські країни вважалися братніми і їх об’єднувала навіть схожість спілкування, а що тепер? За таку думку тобі припишуть сепаратизм, обізвуть москалем, кремлівським агентом і можуть навіть запроторити до в’язниці. І за що? Бо ти усвідомлюєш, що чиновники-хапуги перевертають історичне минуле з ніг на голову, та хочеш, бодай, частинку того ж самого духовного коду нації залишити нащадкам.

В Україні війна. Людям ні на що жити. А вони крутять фільми з українським перекладом, наче люди – не люди, а стадо баранів. Націю пожирає чума 21 століття – рак, спровокований руками тих же ненаситних мільярдерів, а вони забороняють серіал «Свати», ніби дії героїв здатні збурити українців проти влади. Батьки заробляють гроші потом і кров’ю, щоб мати змогу вивчити дитину хоча б у школі, а вони запроваджують квоту на мову і викидають із суспільства дітей із національних меншин. І хваляться: ось, подивіться, які ми патріоти, як дбаємо про Україну, а самі й двох слів по-українськи зв’язати не можуть.

Патріотом треба бути в душі, робити для рідної країни і її народу добрі справи, а не битися в груди, що російська мова – це зрада і найгірше, що може бути. Та розмовляйте хоч китайською чи англійською! Якщо люди не матимуть за що жити, то їх не врятує жодна мова. Тоді народ стане просто німим і покірним, без цінностей, без духовності, без майбутнього…