4 роки революції. Куди ж поділась Гідність?

Майдан, революція, Небесна Сотня…

Ось уже 4 роки, як ці слова викликають у кожного українця хвилювання. У когось через те, що тоді пішов із життя друг, син, брат, батько чи просто товариш, у когось - тому що сам був активним учасником протесту, а у когось – тому що ці події спонукали новий, кровавий виток історії незалежної України. Але чи не змішується почуття гордості та патріотизму із іншим – тим, у чому деякі бояться зізнатися самі собі? І відчуття це – розчарування.

То за що ж боролися?

Кажуть, що людині заважають розвиватися два почуття – лінь і страх. Це правило діє і в рамках цілої країни. І ось, подолали лінь, відкинули страх, вийшли сотнями в центр столиці, аби закричати на всю країну «Досить!», і з того моменту починаються місяці баталій, що докорінно змінюють хід історії. Перша кров не спиняє нікого, лиш гуртує всіх навколо біди – хоча й по різні боки барикад. Одні жадають помсти та справедливості, інші – не бажають нічого змінювати. Врешті-решт, правда ніби вибивається з-під товстої криги байдужості, закостенілості, що були породжені десятиліттями.

…Минає рік…

12 місяців взагалі перевертають світогляд – і не лише українців. Європа – перший друг, Росія - найпопулярніша тема для мемів, жартів та саркастичної зброї у віртуальній інтернет-війні. Тепер у нас є нове керівництво країни, але ми втратили Крим, а відправлені на схід України бійці та тамтешні мирні жителі поповнюють статистику душ, що вже давно перевалила за 1000… Та ми не здаємося, б’ємо себе в груди, гордо називаючись українцями, вшановуємо пам'ять померлих і зціплюємо зуби, коли по телевізору говорять про віялові відключення світла. Переживши інфаркти від показників курсу долара, починаємо готуватися до підвищення цін та драконівських  квитанцій на  комуналку, але все ж сподіваємося на обіцяні урядом субсидії…

Плюс ще два роки.

Зрозуміло, що починати все з початку - справа з нелегких, і тут без втрат та тугіше затягнутих поясів неможливо. Але ж! Чому пояси мають затягувати прості громадяни, тоді як президент не виконує навіть «комерційної» обіцянки перекваліфікуватися з бізнесмена в політика? А громадяни продовжують споглядати розкішні автопарки, величезні маєтки та іншу розкіш у приватній власності високопосадовців? Що ж змінилося?

Відправляємо власних синів, батьків, братів, друзів і навіть подруг на схід - з почестями, як годиться, збираємо кошти на військову техніку, провіант, бронежилети... І щоразу чуємо в новинах, скільки грошей було відмито на покупках спорядження... Ховаємо полеглих, вигукуючи символічне «Герої не вмирають!». Так, кричати і бути патріотом легше, якщо ти - не мати, а у труні лежить просто співвітчизник, а не єдиний син. Душа не вмирає, але то - філософія, а дитині потрібен живий тато, який візьме на руки чи поведе на прогулянку.

А що ж влада? Де діти тих, хто мав би не спати ночами і недоїдати, аби зупинити кровопролиття у країні, що обрала тебе одним з керманичів? Натомість президент запрошує вельмишановного Лінча, аби зняти фільм про Донбас! Просто уявіть цю ситуацію під час окупації України під час Другої Світової – чи можливо було б таке? Та навіть у думках влада, яку прийнято вважати жорстокою та авторитарною, не могла собі цього дозволити - особливо відкрито, на очах у народу, що останніми силами намагається не тільки вижити, але й допомогти ближньому. А у нас, у цивілізованій країні, що так прагне до Європи - в порядку речей.

І поки на Донбасі та Луганщині гримлять постріли, а жінок не покидають думки про тих, хто зараз там, на кордоні життя і смерті, ми готуємося прийняти Євробачення та пліткуємо про те, чи пропустять конкурсанта з Росії... Згадуємо Майдан і тих, хто там поліг, але, здається, починаємо забувати, в ім'я чого все це було.

Далі – цікавіше…

Українці – народ терплячий. Терпіння, в силу історичних подій, що дійсно мали спиралевидний характер, стало ментальною рисою. Але, разом з ним, вкоренились і інші – стадний інстинкт, страх відповідальності за інших, активність на словах. Не згодні?

Риба гниє з голови. Але голову нашої країни – невже не ми вибираємо? І 5 років назад, при старій владі, і сьогодні – запитайте перехожих, особливо пенсіонерів, як їм живеться? Більш того – сьогодні, виявиться, з їх слів, ситуація змінилася на гірше.

З'явилося антикорупційне бюро. Але чи перестали ми давати хабарі – ну так, по-чесному, кладучи руку на серце?

Увімкніть телевізор, радіо, зазирніть у Інтернет – здається, що «надзвичайних новин» в рази побільшало – криваві розправи, грабежі, убивства, інші звірства – і це якщо не враховувати те, скільки співвітчизників ми щодня втрачаємо на сході України.

Чи не в тому причина, що не те ми терпимо, не там говоримо і мовчимо? Адже за останні років 10 – чи сильно змінився склад Верховної Ради, не враховуючи приналежність до партій, опозиції та коаліції? Ті ж обличчя, ті ж проблеми, те ж невдоволення…

А де ж Гідність? Адже була революція, були кровні жертви, було підняття з колін… Чи це знову – піар, показуха, маркетинг? Недарма ж колись одним мудрим було сказано, що народ завжди достойний своїх правителів…