А судді хто?

Матеріали щодо справи генерала Назарова

Про автора: 

Маркевич Анатолій Миколайович, закінчив з відзнакою у 1982 році військово-юридичний факультет Військового Інституту, за фахом згідно диплому – офіцер з вищою військово-спеціальною освітою-юрист,  у 1982-1991 роках працював на різних посадах у військових прокуратурах Збройних Сил СРСР, у 1992-2005 роках - в системі військових прокуратур Генеральної прокуратури України, пройшов службові сходинки від слідчого військової прокуратури гарнізону(армії) до заступника військового прокурора Центрального регіону України, полковник юстиції запасу, почесний працівник прокуратури України, ветеран прокуратури України. З 2006 року адвокат в м. Києві. 

Повернутись до цієї теми примусила дискусія, що розгорнулась останніми днями навколо судового процесу щодо генерала В. Назарова, якого звинувачують у службовому злочині, що призвів до збиття 12.06.2014 року українського військово-транспортного літака з 49 десантниками на борту. Більше року(!!!) тривав судовий розгляд і зараз усі очікують рішення суду. З боку військових знову почали лунати заяви, що генерала судять необґрунтовано, він, діяв в межах звичайного ризику під час бойового застосування військ і його засудження може бути сигналом для усіх офіцерів і генералів Збройних Сил, які в подальшому будуть боятись віддавати бойові накази і виконувати їх, щоб не бути обвинуваченими у службовому злочині. Друга частина звинувачує військових в тому, що вони хочуть і надалі бути недоторканою «свяченою коровою», а виступи їх у ЗМІ є наслідком команди від верхівки МО і ГШ ЗСУ, які не бажають настання судового прецеденту про відповідальність військового командира за загибель підлеглих.

Уявляється, що правда, як завжди, десь посередині і в чомусь праві обидві сторони.

Військові прави в тому, що військова справа – це один з найбільш ризикових видів діяльності, який апріорі передбачає високу вірогідність втрат особового складу під час бойових дій. Зрозумілим є також, що для досягнення загального успіху неможливо ставити командирів і начальників в жорсткі рамки категоричної вимоги про повну відсутність бойових втрат. Тоді можна не сподіватись на перемогу, так як виграє в бою той, хто робить несподіваний хід і тим переграє супротивника. Військові будуть боятись приймати сміливі рішення, що вже є половиною поразки. Питання лише в тому, де пролягає та межа розумності і достатності професійного ризику, необхідного для перемоги в бою, військовій операції, війні.

Але права і та частина суспільства, яка виступає за те, що в суспільстві повинен бути  контроль того, наскільки ситуативно виправдано і обґрунтовано гинуть члени цього суспільства, виконуючи накази військових посадових осіб під час бойового застосування військ. Генерали і офіцери не повинні залишатись поза аналізом їх дій та рішень, критикою, а при наявності підстав і відповідальністю за ці дії та рішення. І в цьому суспільство теж є правим, так як саме воно утримує військовий апарат держави, направляє у військо членів цього суспільства, а тому повинно мати право контролю.

Цей контроль за військовими структурами повинен здійснюватися не юрбою громадян під час мітингів, а компетентними державними структурами, що викликали би довіру як суспільства, так і військових. Здається, в Україні головною проблемою є те, чи створила держава таку компетентну структуру, чи функції цієї структури намагаються перейняти мітингарі з тої і іншої сторони?

Коротка історія незалежної України говорить про те, що така незалежна і компетентна структура досить довгий час існувала у вигляді військової прокуратури і військових судів. Але в 2010 році були ліквідовані військові суди, а в 2012 – військова прокуратура. В серпні 2014 року, в розпал бойових дій в Донбасі, коли стало зрозумілим, що в зоні бойових дій просто немає кому боротись з лавиною правопорушень, була законодавчо відновлена діяльність військової прокуратури.

Можна багато говорити про недоліки в комплектуванні і діяльності військової прокуратури, але справа відновлення законності і правопорядку у військах, боротьби з правопорушеннями якось зрушилась. Справа генерала Назарова – це результат того, що суспільство і держава Україна зробили крок до відновлення більш-менш цивілізованих взаємовідносин суспільства і його військової організації, поставила ці взаємовідносини на нову, більш високу ступінь взаємної довіри та контролю. Це є позитивним наслідком відновлення військової прокуратури.

Але зроблене військовою прокуратурою має пройти останню стадію суспільної оцінки – судовий розгляд. На жаль, держава, зробивши один крок до відновлення паритету суспільства і військової організації держави, до цього часу так і не вирішила питання повернення військової спеціалізації у судовій гілці влади. Хтось чомусь вирішив, що справи щодо військових нічім не відрізняються від інших і їх без проблем можуть розглядати цивільні судді існуючих загальних судів України. За міркуванням цих державних мужів  і ведмедя вчать їздити на велосипеді, невже любого суддю не можна навчити розглядати справи про військові злочини.

Можливо, це й так, але з часу ліквідації військових судів, вже більше 6 років, ніхто ніколи суддів загальних судів не вчив особливостям розгляду справ про військові злочини. Скоро 3 роки ведення в Україні бойових дій, але навіть і це не примусило нікого  організувати спеціальне навчання суддів по військових злочинах. А більше половини суддів в Україні – це жінки, які апріорі дуже далекі від військових питань. Хто з нас погодиться, щоб лікар-стоматолог, вчорашній студент, вчився лікувати на ваших зубах? Але чомусь у справах про військові правопорушення такий підхід до вирішення проблеми вважається цілком допустимим, хоча йдеться не про один зуб, а про долю людини у погонах.

Повне незнання особливостей життя такої специфічної організації, як військо, призводить до анекдотичних ситуацій. Одна жінка-суддя сама розповідала, що під час розгляду справи про військовий злочин обвинувачений в суді пояснив, що офіцер наказав йому «стати на тумбочку». Вона тут же підняла цього офіцера і почала виховувати його, виговорюючи, що він знущається над підлеглими такими наказами, принижує їх гідність, примушуючи залазити на тумбочку і стояти там. Але по тому, що присутні в судовій залі, в тому числі і обвинувачений, були шоковані її словами, вчасно зрозуміла, що зробила якусь помилку. І лише потім їй було роз’яснено, що розповсюджений і загальноприйнятий у військах вислів «поставити на тумбочку» означає цілком правомірну дію офіцера, якій наказав підлеглому зайняти місце чергового днювального. Тому її претензії до офіцера, тим більше, висловлені в присутності його підлеглих, були повною нісенітницею. Але в очах усіх військовослужбовців цією дрібницею уся природна повага до судді, яка не має жодного поняття про елементарні військові традиції і не володіє навіть елементарною термінологією, притаманною військовим колективам, і до суду в цілому була зведена до нуля.

А як бути цивільному судді, який розглядає не елементарну справу, схожу на інші, наприклад, розкрадання військового майна, а, наприклад, дії чи бездіяльність військової посадової особи під час бойового застосування військ? Справа генерала Назарова, до речі, відноситься саме до цієї категорії. В цих справах суддя повинен добре розуміти, як саме повинен був діяти в тій чи іншій бойовій ситуації цей військовослужбовець згідно військових статутів, відомчих настанов, наказів та інструкцій, порівняти з тим, як він діяв насправді і потім визначити, чи наявні ознаки правопорушення в діях чи бездіяльності військової посадової особи. Ніби, це виглядає просто, але насправді абсолютно цивільній людині досить складно без попередньої підготовки за короткий строк з нуля вивчити військове законодавство, яке є досить специфічним і з яким цей суддя в звичайному житті міг до того взагалі не стикатись. Військове законодавство, до речі, в юридичних вишах практично не вивчається, так як це вважається не потрібним для юриста загального профілю.  Ще складніше визначити межу допустимого ризику в тій чи іншій ситуації для військової посадової особи, від чого і залежить визнання ознак злочину в його діях чи бездіяльності.

Уся наша діяльність пов’язана з певними ризиками. Є господарський ризик, коли керівник підприємства може прийняти ризикове рішення, розраховуючи на те, що ця дія дасть прибуток підприємству. Щось не було враховано, щось змінилось і підприємство отримало збитки. Є інші види ризику, наприклад, в направленні пожежників на гасіння пожежі, в направленні керівництвом поліцейських для затримання злочинця. Але межі ризику керівника підприємства, керівника-пожежника, керівника-поліцейського суттєво відрізняються від ступені ризиковості військовослужбовців під час планування і проведення бою. Сама сутність бойових зіткнень, інших бойових дій передбачає можливість поранень або загибелі військовослужбовців, що для господарників, пожежників, поліцейських є вкрай виключним і маловірогідним наслідком. Чи так вже легко любому цивільному судді визначити межу допустимого ризику для офіцера чи генерала, який планує і проводить бойову операцію? Та же справа генерала Назарова є досить складною з точки зору всебічної, об’єктивної і неупередженої оцінки дій не лише самого обвинуваченого, але і багатьох інших осіб – екіпажу літака, посадових осіб наземних служб забезпечення польотів, інших причетних до цієї операції посадових осіб. Розуміючи це, відверто співчуваю судді, до того ж, жінці, на долю якої сліпий комп’ютер розподілив цю досить складну справу відносно генерала Назарова.

Американський військовий експерт Філіп Карбер висловився досить радикально: «Це нісенітниця –  якщо люди без військового досвіду почнуть звинувачувати офіцерів у військових втратах, ця країна приречена, а її збройні сили можна буде викинути на смітник.» Можливо, це досить різкий вислів, але досвід справи відносно генерала Назарова підтверджує те, що в Україні повинна бути відновлена військова спеціалізація судів. В якому вигляді це повинно бути – предмет для дискусій. Але державою повинна бути створена або відновлена поважна, кваліфікована судова структура, якій довіряли би як громадянське суспільство, так і військові. Ці судді повинні мати спеціалізовану підготовку, щоб з отриманням обвинувального акту про військовий злочин, тим більше, військовий посадовий злочин, не починати вивчення з нуля військового законодавства та специфіки військових правовідносин, а знати вже їх основи і лише відновити свої знання в тій галузі військового життя, яка є предметом судового розгляду.

Тоді би справи, подібні до справи відносно генерала Назарова, не ставали предметом зіткнення військового і цивільного суспільства. Це тим більше важливе, що, судячи з останніх подій у світі та Україні, воювати нашій державі доведеться ще довго і важко. Справа відносно генерала Назарова – це тільки перша і поки що єдина дійсно складна справа, пов’язана із загибеллю значної кількості військовослужбовців при бойовому застосуванні військ. Але навряд чи вона буде останньою. І з практики її розгляду повинні зробити правильні висновки усі сторони.