Сучасна адвокатура: занепад професії чи професійна мімікрія?

Мабуть, мало знайдеться людей, які спокійно ставляться до минулого: було у ньому щось добре, щось — погане, але кожен конкретний випадок варто розглядати без жодних узагальнень та припущень.

Частина 1

Це робити важливо, особливо, коли мова йде про юристів (адвокатів), які у своїй професійній діяльності повинні керуватися правовими нормами і бути еталоном ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ, несучи прапор нашої країни, гордо піднявши голову. Їх покликання – захистити порушені права та обов’язки, не допустити перетворення України, яка йде шляхом демократичних змін та впровадження сучасних світових стандартів правового виховання, на тоталітарну країну, де право кожного мати свою думку чи захищати власну честь у судовому порядку унеможливлюється.

На жаль, не всі адвокати усвідомлюють, яким важким є такий обов’язок – щодня, щогодини поводитися у відповідності із вимогами законодавства України, робити заяви та нести всю правову відповідальність за власні емоційні висловлювання (хоча часом так і хочеться кричати, виражати емоції та робити висновки без урахування норм права).

Тепер поясню, що мене так обурило, зачепило та надихнуло на написання цієї статті. Може дещо й емоційної, але ж треба усвідомлювати, що люди вірять адвокатам, юристам, а тому розбивати їх сподівання та надії – найгірше, що може зробити юрист (адвокат). Такі дії деяких осіб не дають їм права називатися величним словом — ПРАВОЗАХИСНИК!

Нещодавно я прочитала статтю «Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука» (далі – Стаття) (http://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2016/08/stus/).

Оскільки мене завжди цікавила діяльність Української Гельсінської групи, з часом я розпочала цікавитися й українським дисидентським рухом. У згаданому матеріалі я хотіла, перш за все, дізнатися, які нові документи віднайшли його автори. Кортіло швидше ознайомитись з матеріалами судової справи, можливо, документами радянської держави, які стосувались тюремного періоду життя Василя Семеновича Стуса.

Автори Статті — два адвокати: Роман Титикало (к.ю.н., член дисциплінарної палати Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури) та Ілля Костін (член Ради адвокатів Київської області, голова комітету захисту прав адвокатів).

Сподіваючись на аналіз судової справи, бажаючи поглянути на матеріали цієї справи, передчуваючи правовий розбір з переліком не тільки радянських, а й міжнародних норм права, які діяли у той час, вже на третьому абзаці я була здивована, посередині Статті — шокована, а дочитавши до кінця — морально знищена…

Мої сподівання розвіялись, як дим. Такої неповаги до Стуса В.С., яку висловили шановані у суспільстві адвокати, важко уявити. Такого низькосортного та НЕПРОФЕСІЙНОГО «аналізу» від юристів я просто не очікувала.

Пропоную поглянути на Статтю очима юриста, який не тільки захоплюється дисидентством, але й вірить у верховенства права.

Правила адвокатської етики, які діють в Україні, затверджені 17.11.12 (далі – Правила). Стаття 7 Правил «Дотримання законності» говорить:

1.     У своїй професійній діяльності адвокат (адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язаний використовувати всі свої знання та професійну майстерність для належного захисту й представництва прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, дотримуючись чинного законодавства України, сприяти утвердженню та практичній реалізації принципів верховенства права та законності;

2.     Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення скоєння правопорушень, або іншим чином умисно сприяти їх скоєнню його клієнтом або іншими особами;

3.     Адвокат не має права в своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству або цим Правилам;

4.     У своєму приватному житті адвокат також зобов’язаний дотримуватися закону, не вчиняти правопорушень і не сприяти зумисно їх скоєнню іншими особами.

Давайте уважно запам’ятаємо ці принципи.

N.B.! Тепер невеличкий екскурс в історію адвокатури за часів СРСР.

У радянському праві не було чіткого поняття етичних принципів роботи адвоката, особливо у відносинах між адвокатом та клієнтом, адвокатом та суддею, адвокатом і прокурором чи слідчим. Така ситуація була ще одним пережитком царської епохи. У 1920-і роки вийшли друком декілька книг з етики, але «у подальшому офіційно проголошувалось, що у радянських людей є тільки одна етика – комуністична, яка застосовується до усіх сфер суспільного життя, а тому не дозволялось розроблення ніяких спеціальних прав етики для окремих професій» до 1970-х років.

У 1950-ті роки значення ролі адвокатів у карному і цивільному судочинстві вже не піддавалася жодному сумніву. Їх «терпіли» навіть у касаційному суді, хоча у більшості випадків клопотання адвокатів і їх касаційні скарги на цьому рівні не задовольнялися судом. Типове пояснення ролі адвоката захисту на суді було наступним: «Захисник, як прокурор, роз'яснює в ході судового розгляду суспільно–політичне значення справи, піддає аналізу та оцінці поліченні докази в суді, дає юридичну оцінку встановленим фактам, характеризує особу обвинуваченого та висловлює своє розуміння міри злочину або закликає до виправдання обвинуваченого. Те ж саме і в цивільному процесі». Радянський адвокат захисту не був законним представником обвинуваченого по суті, в якості незалежної сторони, яка визначала лінію своєї поведінки. Багато адвокатів були членами КПРС. В особистому плані членство в партії забезпечувало кар'єру в адвокатурі, але часто неадекватно виражала дійсні ідеологічні уподобання.

Поступово, разом із збільшенням кількості адвокатів, прийняттям нової Конституції СРСР 1977 року почався перегляд основ та спрямувань не тільки адвокатури, але й інших сфер (будівництво, медицина…)

Вважалося, що адвокати найбільш автономні в юридичній професії, їх близькість до держави менша, ніж у представників інших юридичних професій. Наприклад, ефективність роботи адвоката в суді була обмежена певною мірою зацікавленістю держави у забезпеченні високого рівня засудження, утрудненим доступом до клієнтів і до матеріалів справи до процесу і, інколи, під час процесу. Самі адвокати, їх увага до дотримання процесуальних норм розглядалися як перешкоди для проведення розслідування і причин заплутування кримінальної справи. Слідчі і прокурори зазвичай перемагали в цій грі, особливо на стадії досудового розгляду. Адвокати виступали в суді по 70% кримінальних справ, але були присутні лише на одній третині попередніх розслідувань. Статистичні дані Міністерства Юстиції показують, що в 1970-1980 рр. більше 70% клопотань і заяв адвокатів РРФСР були відхилені слідчими (цитується за оглядом М. Гофштейна в «Советской Юстиции», № 21 (1989), с.31).

(Нажаль, такої роботи по Україні на теренах Інтернету не виявлено. За посилання на аналогічну працю буду дуже вдячна).

Як видно з невеличкого відступу, діяльність адвокатів за часів СРСР була доволі-таки обмежена, а термін «адвокатська етика» взагалі відсутній. Слід звернути увагу, що автори досліджуваної Статті доволі часто плутають дію норм права у часі – вони керуються сучасними законами та сучасною ідеологією, досліджуючи справу Стуса В.С. та розповсюджують сучасні поняття на матеріали справи. До речі, це типовий маніпулятивний прийом.

Але це ж велика дурість!

Так само через призму сучасних законів України можна розглянути й справи часів Катерини Великої, де суд носив становий характер, для дворян діяв – губернський земський суд, для городян – губернський магістрат, для вільних селян – верхня розправа. Суди очолювали державні судді, у засіданнях брали участь виборні засідателі від свого класу. На місцях існували відповідні місцеві суди – дворянський, міський магістрат повіту і нижня розправа для селян.

Тому спроба вже у першому абзаці Статті розглянути діяльність адвоката засудженого Стуса В.С. з точки зору дотримання правил адвокатської етики, яка на той час ще не діяла, викликає здивування.

Вже з другого абзацу читач дізнається, що після смерті Стуса В.С. його адвокат став керівником адміністрації Президента України Кучми Л.Д. (!!!). Але ж Леонід Кучма на час смерті підзахисного Медведчука В.В. ще не був президентом України!! Чи КПРС і КДБ про це просто нічого не знали? Шкода, що адвокатів не бентежить майже 10-річний період між смертю Стуса В.С. і початком президентства Кучми, та, майже 20-рійний період до призначення в керівники АП. Бо складається враження, що смерть підзахисного Медведчука В.В. стала підставою для його призначення на посаду керівника АП…

Третій абзац Статті вже містить інформацію щодо кваліфікації злочину підсудного. При цьому назва статті КК УРСР не вказана (звідки така вибірковість?), а ось назва статті КК РСФСР вказана неправильна (напевно панове Титикало і Костін вважають це таким собі незначним недоліком). Але ж частина 3 статті 7 Правил нагадує, що адвокат повинен бути сумлінним, а частина 1 статті 11 Правил «Компетентність та добросовісність» взагалі категорична: зважаючи на суспільну значущість і складність професійних обов’язків адвоката, від нього вимагається високий рівень професійної підготовки, ґрунтовне знання чинного законодавства, практики його застосування.

А тепер поясню, чому вкрай важливо знати, у чому саме звинувачують підзахисного. Так, вільне трактування назви статті 70 КК РФСФР «Антирадянська діяльність і пропаганда» змінює кваліфікацію розслідування (різницю між агітацією (нижче зазначена правильна назва статті) та діяльністю, сподіваюся, пояснювати не треба), таку ж функцію виконує й замовчування назви статті КК УРСР. Бо, якби читач одразу побачив назви статей, то половину тексту адвокатів Титикала і Костіна з нападками на Медведчука, він би просто пропустив – вони абсолютно необґрунтовані і безпідставні.

Інтригу розкрито, а тепер я назву статті, які інкримінували підзахисному: 

-         ст. 62 ч. 2 КК УСРС «Антирадянська агітація та пропаганда» (частина 2 збільшує термін покарання для людини, яка вже один раз відсиділа за вчинення особливо небезпечних державних злочинів), 

-         ст. 70 ч. 2 КК РСФСР «Антисоветская агитация и пропаганда». 

Ось, власне, текст статті:

«Агитация или пропаганда, проводимая в целях подрыва или ослабления Советской власти либо совершения отдельных особо опасных государственных преступлений, распространение в тех же целях клеветнических измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй, а равно распространение либо изготовление или хранение в тех же целях литературы такого же содержания — наказывается лишением свободы на срок от шести месяцев до семи лет или ссылкой на срок от двух до пяти лет.

Те же действия, совершенные лицом, ранее осужденным за особо опасные государственные преступления, а равно совершенные в военное время, наказываются лишением свободы на срок от трех до десяти лет.»

Згодом ми побачимо, що діяльність Стуса В.С. підпадала під дію зазначених статей кримінального законодавства не тільки згідно зібраних матеріалів у справі, але й за письмовими документами (написаними особисто обвинуваченим), доданими до матеріалів справи (фотокопії присутні у Статті).

Преамбулу розглянули, зупинимося на доказовій частини Статті.

Нажаль, фотокопія обвинувачення Стуса В.С. читачу не надана, тому будемо працювати з тим, що маємо — винятково з текстом адвокатів-авторів та їхніми тезами.

Стверджувати напевно, у чому саме полягала доказова база органів досудового слідства (у листуванні Стуса чи у написанні віршів, чи у закликах до повалення радянського строю, чи ще у чомусь) ми не можемо, а тому зробити остаточний висновок, що Стус В.С. був бездоказово звинувачений ми не маємо підстав. Але оскільки, суд прийняв матеріали справи до провадження, можна зробити висновок, що усі процесуальні норми були дотримані, а порушень не виявлено.

Варто також зауважити, що Стаття адвокатів Титикала і Костіна написана досить емоційно, а вся її конкретика стосується лише деяких юридичних фактів процесуального характеру.

Так, 24.09.1980 р. адвокат Медведчук В.В. вступив у судовий процес. До цього часу адвокатом звинуваченого була Коритченко Людмила Петрівна, яка відмовилася захищати Стуса В.С. (з яких причин — автори Статті не пояснюють).

Зауважу, що специфіка роботи адвоката Коритченко Л.П. була така, що вона вже не вперше захищала людей, обвинувачених за статтею 62 КК УРСР. Дисидент Юрій Бадзьо дуже тепло згадував свого захисника та, як видно з наведеної у Статті цитати, вважав, що вона добре виконувала свій адвокатський обов’язок (хоча у ті часи можливості добре виконувати такий обов’язок були дуже обмеженими).

Щодо профнепридатності новопризначеного адвоката Медведчука В.В., про яку заявляють автори Статті, варто детальніше зупинитися на цитаті Євгена Сверстюка. Минуло 20 років після слухання справи Василя Стуса, а пан Сверстюк майже у деталях відтворює ставлення обвинуваченого до свого нового адвоката. Я радію з того, що людина у свої 72 роки мала таку добру пам'ять. Проте є декілька моментів, які мене все ж бентежать:

- яким чином Сверстюк Є.О. дізнався про позицію обвинуваченого Василя Стуса (пояснюю: останній сидів у СІЗО, потім відбував покарання з обмеженням права на листування, а згодом у таборі й помер),

- сумніваюсь я і щодо гарної пам’яті Євгена Сверстюка. Я не виявила свідчень його сучасників про бібліотечну пам'ять пана Сверстюка, але інформація про те, що він був другом-соратником Стуса у проведенні незаконних мітингів із закликами до повалення політичного устрою СРСР є у відкритих джерелах. Тому можна припустити, що Євген Олександрович тільки з любові до дисидентства міг наговорити будь-що про будь-кого — бо з огляду на давність подій та смерть Василя Стуса виявити наклеп вже неможливо,

- відмова Стуса В.С. від послуг адвоката жодним документом у судовій справі не зафіксована (принаймні у Статті про цей процесуальний документ не йдеться), але Сверстюк Є.О. на цьому наполягає. Нагадую – ці деталі можна встановити при спілкуванні із обвинуваченим (але цей факт відсутній та жодним чином не підтверджується). До того ж і дружина Василя Стуса наполягала, що її не допускали до спілкування з чоловіком.

Ось що цікаве з позиції дружини обвинуваченого. Вона заявляє, що адвокат не знайомився з матеріалами справи та автори Статті при цьому надають посилання на стор. 179 т. 6 справи, а фотокопія відсутня. Тому дізнатись, що на тій сторінці було та що саме казала Попелюх Валентина Василівна, зараз неможливо.

Щодо вимоги Стуса В.С. (а не заяви, як наполягають автори Статті, тому що фотокопія із підписом Стуса свідчить, що мова йде саме про вимогу) надати йому (цитую дослівно): змогу ознайомитись з матеріалами справи у присутності міжнародного адвоката, який, я певен, заочно мені призначений – чи то Amnisty International чи ПЕН-клубом.

Нажаль, вивчення законодавства у сфері адвокатури того часу не дало мені підстав стверджувати, що громадянину УРСР можуть надати такого адвоката. Тим більше, історія не знає ЖОДНОГО ВИПАДКУ, коли б радянському громадянину в аналогічній справі надався б іноземний адвокат! Проте, автори Статті – адвокати, які дуже ретельно підготувались для виходу цієї Статті може знають такі норми права? Адже вони ж наполягають у некомпетентності сторони обвинувачення і захисту, колегії суддів. Чому ж вони тоді не довели (з цитуванням відповідних нормативно-правових актів) що це можливо було зробити? Чому не надано прикладу залучення міжнародних адвокатів для захисту дисидентів? Можу припустити, що просто таких підстав для задоволення вимоги підозрюваного не існувало.

Крім того, відсутня також інформація та чіткий алгоритм примусового призначення українським дисидентам міжнародного адвоката від Amnesty International чи ПЕН-клубу, на підставі яких ґрунтується впевненість Стуса С.В., у тому числі й відповідні приклади та практика. (Адвокати-автори Статті теж чомусь про це соромливо мовчать).

Щодо вимоги Стуса В.С. про відвід суддів (який так ласкаво процитували автори статті «Любий склад суду…»), то жодного документу, який би свідчив про це, не надано. Це така уважність до доказової бази прийнята поміж цих двох адвокатів не тільки у написанні обвинувачень у Статті, але й у судових процесах? (боронь Боже мене від таких адвокатів до кінця існування адвокатського корпусу). Нагадую, що на цих адвокатів розповсюджує свою дію частина 4 статті 7 Правил (див. вище).