Визначальну роль в суспільно-політичному житті країни відіграють політичні партії. Саме партії є тим інструментом, через який громадяни і суспільство реалізують свою політичну волю в управлінні державними та місцевими справами. Подобається нам чи ні, але в сучасному демократичному суспільстві партії є фактично провідним інструментом легальної політичної діяльності.
Партії мають відображати політичні погляди, ідеї та цінності певної, як правило значної, частини виборців. На загальнонаціональних і місцевих виборах громадяни, голосуючи за обрану ними партію, підтримують програму та цінності, які декларують їх обранці.
Протягом ХІХ-ХХ століть в демократичних країнах історично склалося, що партії сповідують одну з класичних ідеологій: консервативна, націоналістична, ліберальна, християнська, демократична, соціалістична, комуністична або різні варіанти їх поєднання, наприклад: християнсько-демократична, ліберально-консервативна, соціал-демократична, націонал-ліберальна тощо. Насправді, таких варіантів в різних країнах існує декілька десятків, більшість за базу мають демократичні цінності поєднані з однією з традиційних ідеологій. У багатьох випадках у назві партії відображена її ідеологія.
Для зручності усталені ідеології поділяють на три основні групи (кожна країна звичайно має свою специфіку): праві (консерватори, ліберали, націоналісти), ліві (соціалісти, комуністи, анархісті) і центристи різного спрямування, наприклад, соціал-демократи – ліві центристи, ліберал-демократи праві центристи, а просто демократи можуть відноситися до центристів. В ряді парламентів навіть розсадка депутатів у залі засідань відповідає такому ідеологічному поділу: праворуч від спікера розміщуються праві партії, ліворуч – ліві, а центристи – посередині.
Таким чином, у країнах розвинутої демократії громадяни можуть усвідомлено обирати партію чи партійного кандидата, розуміючи, що він сповідує одну із усталених ідеологій, і політика яку їх обранці будуть здійснювати, є очікуваною і зрозумілою. Тобто громадяни обирають не ті партії чи кандидатів, які мають найбільший доступ у ЗМІ, адмінресурс, «роздають гречку», популістські обіцянки або просто є харизматичними лідерами, а тих чию програму та цінності вони підтримують.
Така система забезпечує змагання ідей, здорову конкуренцію партій, які після перемоги у разі неефективного управління втрачають владу, і реальне відчуття громадянами своєї участі в управління державними і місцевими справами.
Яка ж ситуація в Україні?
На сьогодні у нас зареєстровано 290 політичних партій. Тобто на кожен з можливих ідеологічних напрямків має претендувати не менше десятка партій? Яка конкуренція ідей? Які широкі можливості громадянам обирати.
Насправді, ні! Українські партії, здебільшого виступають «за все хороше і проти всього поганого». Визначити ідеологічне спрямування більшості з них проблематично. Крім того, більшість партій активної політичної діяльності не ведуть. Так, у парламентських виборах у жовтні 2014 року були зареєстровані виборчі списки лише 29 партій, хоче це також немало для демократичних країн. Ще 27 партій також були суб’єктами виборчого процесу (висунули кандидатів у виборчі комісії, делегували спостерігачів).
На цих виборах 6 партій подолали виборчий бар’єр у 5 % і ще кілька партій провели від одного до шести депутатів в одномандатних округах.
Які ж ідеології та цінності були підтримані громадянами на парламентських виборах? На це питання немає відповіді. Крім націоналістів і комуністів, яких теж назвати ідеологічними партіями можна лише умовно, і це одна з причин, чому їх партійні списки не подолали виборчий бар’єр, ідеологія інших партій чітко не визначена, а їх програми в основному є популістським набором кон’юнктурних поточних гасел. Більшість партій-переможців мають харизматичних лідерів і витратили на рекламну кампанію значні кошти. Ось такі секрети їх успіху.
Історія питання свідчить, що партії, які створювалися в Україні у 1990-х роках, часто мали ідеологічне спрямування, принаймні воно проголошувалося і відображалося в назвах.
Однак, в останні 15 років партійна система України формується здебільшого не на ідеологічних засадах, а на харизматичності партійних лідерів, рівні фінансової підтримки з боку великого бізнесу та концентрації на досягненні короткострокових результатів, тобто перемоги у конкретній виборчій кампанії.
Саме тому у кожному новому скликанні парламенту ми спостерігаємо «нові» за назвою партійні фракції. Так, у Верховній Раді 8-го скликання зберіглася лише одна партійна фракція, назва якої була в парламенті 7-го скликання, при чому ця партія зайняла останнє місце на минулорічних виборах – це Батьківщина.
Здавалося б такі кардинальні зміни відбулися всього за два роки (парламентські вибори відбулися у жовтні 2012 і 2014 років відповідно).
Однак, насправді значна частина депутатів 7-го скликання була обрана до парламенту 8-го скликання за списками «нових» лише за назвою політичних партій, тобто політики легко змінюють прапор чи «бренд», під яким йдуть на вибори. І виборці сприймають це нормально. Чи можна уявити таку картину в країнах усталеної демократії, наприклад, у США, Франції чи Німеччині?
В результаті, зовсім не дивно, що партія, яка перемогла на виборах 2014 року за партійними списками, в цьому році відмовилася брати участь в місцевих виборах. Реальна причина в тому, що вона сьогодні навіть не долає прохідний бар’єр. Де ж її виборці? Невже всі вони за неповний рік розчарувалися в «ідеях і цінностях», які підтримували? Чи можливо минулорічний переможець вдало зіграв на короткострокових кон’юнктурних настроях виборців, застосувавши масовану політичну рекламу, а справжніх ідей та цінностей, які б об’єднували громадян, не виявилося, а передвиборча програма не була виконана?
Вибори завершилися, і потрібно працювати в новому парламенті. Якщо ми запитаємо у себе чи навіть в експертів – яку ж ідеологію сповідує та чи інша парламентська фракція – переконаний відповісти на це запитання буде не просто.
Хто у нас соціал-демократи, хто ліберали, хто консерватори? Тільки з націоналістичним рухом ситуація більш-менш зрозуміла.
Йдемо далі – яку ідеологію сповідує нинішня парламентська більшість? Відповідь на це запитання важко знайти навіть в коаліційні угоді, яка проголошує реформи, європейську інтеграцію, іншими словами – «за все хороше, проти всього поганого».
На мою думку, складаючи коаліційні угоди, програми реформ, програми Уряду тощо, потрібно першочергово визначити, на якій ідеологічній платформі це буде робитися. Крім того, вкрай важливо, щоб ці документи базувалися на тому мандаті, який дали виборці. Наприклад, якщо партія перемогла завдяки соціал-демократичним ідеям, то вона не має ні політичного, ні морального права проводити ліберальні реформи. Це звичайний обман своїх виборців і всіх громадян України.
В суспільстві є консенсус, що реформи потрібні. Відразу виникає запитання як ці реформи зробити узгодженими і системними. Пам’ятаєте крилатий вислів другого Президента України: «Скажіть мені яку країну будувати – і ми будемо це робити». На жаль, належної відповіді на це запитання і через два десятиліття ми не маємо.
Український народ зробив стратегічний вибір свого подальшого розвитку – це європейська демократична правова соціальна держава. Однак, питання наповнення цієї всеосяжної мети конкретним змістом і досі стоїть перед нашим суспільством. В Україні активно ведуться дискусії з приводу змін до Конституції та галузевих реформ. Численні спроби таких перетворень протягом двох десятиліть не дали помітних результатів. В чому ж причина цього «тупцювання на місті»?
На мою думку, для здійснення докорінних реформ потрібно обрати комплексну модель, суспільно-політичну ідеологію, яка стане платформою для єдиних та узгоджених системних і галузевих перетворень. Таким чином, впроваджуватися мають лише ті зміни, які відповідають принципам і критеріям обраної моделі, а проекти реформ ще на стадії їх розроблення повинні адаптувалися до єдиної системи.
На моє переконання, вкрай потрібно, щоб парламентські коаліції та сформовані ними Уряди, а також політичні партії оголошували про суспільно-політичні ідеології, на базі яких вони розробляють свої програми, починаючи з передвиборних, що додало б системності і легітимності реформам, які вони пропонують або проводять. Саме до такого підходу пропонується перейти в Україні, щоб дискусії навколо шляхів розвитку України носили змістовний і результативний характер, а на їх основі були складені системні та узгоджені програми і плани.
Таким чином, виборці отримають можливість обирати не серед тих партій, які мають більший медійний, фінансовий чи адміністративний ресурс, або сильного харизматичного лідера, а серед тих, які пропонують і обґрунтовують конкретні моделі розбудови країни на зрозумілих ідеологічних засадах.
В такому разі політики не зможуть «бігати» по фракціях чи партіях в залежності від поточної кон’юнктури, але головне навіть не це.
В країні в результаті предметних дискусій викристалізується підтримуване більшістю населення бачення ідеологічних засад і для реформ, і для подальшої розбудови всіх суспільних, економічних і культурних інститутів. В результаті виборів до влади прийдуть політичні сили, що зможуть створити парламентську більшість, яка буде об’єднана спільним стратегічним баченням розбудови країни. А парламентська меншість буде опонувати владі вже з ідеологічних позицій і пропонувати свою альтернативну модель розвитку.
Все це також дозволить суттєво підвищити нашу політичну культуру, уникнути радикалізації суспільства, спрямувати енергію активних громадян до розбудови України, творення нашого спільного майбутнього, а партії стануть ідеологічними провідниками суспільно-політичних перетворень.