Донецький маршрут. Есе на дорозі.

«Старі донецькі» повернулись. Віктор Янукович завтра у Москві може зробити несподіваний для всіх шаховий хід. Україна в шпагаті.

      «Старі донецькі» знову повернулись. Надійні, прогнозовані, перевірені, особисто віддані, без амбіцій. Люди одного господаря. Компромісні переговірники, досвідчені ляльководи, гнучкі управлінці. Страх і любов перед лідером – не показні, а природні. Набуті за спільну, без взаємних плям, історію перезаснування донецької еліти і її трансформацію в загальноукраїнську. Не розглядайте участь Миколи Яновича із помаранчевим шаліком у такому ж помаранчевому фінальному майдані, чи активну політику Володимира Васильовича по припиненню супротиву перемозі Ющенка, як вид зрадництва. Це тактика. Так діяли усі, без виключення, старі донецькі. На чолі із Януковичем, який завжди вміло домовлявся із своїми, але сильними, ворогами. Врешті, вони вдало обміняли війну, яка вже була їм оголошена і набирала швидкі оберти, на супервигідну співпрацю з «помаранчевою командою». Тим більше, що війна була потішною, наївно-дитячою і декораційною. З гарячими телевізійними емоціями, театральними роз’їздами на БТРі у ботанічному саду Донецька, із переляканим гаслом: «Бандитам тюрми». Зусиллями Плюща, Балоги, Тимошенко, Медведчука, Рибака, Клюєва, Ахметова це ледве не закінчилось «ширкою».

     Хто знає, як дуумвірат, на манер успішного Карфагену, Ющенко-Янукович міг би вплинути на перспективи України. Тим більше, що в Росії у цей час панував «правлячий тандем» Медвєдєва-Путіна. Але безжалісна боротьба між Ющенко і Тимошенко налякала «донецьких». Ні, не загрозою бути втягнутими у безмотивні, безцільні розбірки «помаранчевих». Вони  ніколи не підписували угод із слабкими і «неправильними». Та й розуміли, що учорашні сильні «любі друзі» самопоїдають себе, все глибше поглинаються внутрішньою ідейною кризою, стрімко втрачаючи довіру у суспільстві і на Заході.

      Тоді то й  «партія донецьких» прийняла рішення про мобілізацію усіх ресурсів для завоювання влади і встановлення контролю над основними фінансовими потоками держави. Це найбільш успішний проект регіональної донецької команди тісно пов’язаної між собою особливими узами. Проблем із фінансами ніколи не було. Вміло був використаний принцип: «Ворог мого ворога – друг». Тому  Ющенко й виступив блискучим віп-агітатором у переможній, достатньо демократичній, президентській кампанії 2010 року.      

           Досвід боротьби з Лазаренком загартував донецьких. Але, не тільки. Він навчив, що для переконливої перемоги потрібен харизматичний ворог. Ним  стала Юлія Тимошенко. Саме вона, а не провалені реформи, політика згортання демократії, повна втрата зовнішньополітичних ініціатив була і залишається ключовим подразником для суспільства у єдиному, постійно відтворюваному, сценарії влади. Чи не єдиним, найбільш ефективним способом маніпулювання внутрішнім і зовнішнім світом.

     Ідеальне обрання В.Рибака і М.Азарова на ключові посади управління ВР і Кабміном, практично, без особливих зобов’язань, демонструє, що президент досягнув піку свого успіху. Політичне поле розчищено.  Нарешті усі «соціальні ліфти» у владу закриті. Надовго. Колись, після третього туру, Віктор Федорович, заспокоюючи себе, сказав мені: «Пам’ятай, що я граю в «довгі карти». Це лише початок гри».

    ЄС, стурбований заявами президента України про готовність «часткового» приєднання до Митного союзу, за останні два тижні послав йому десятки позитивних месиджів: від пропозиції «включити гальма» по сфальшованих парламентських виборах і в’язнях сумління, до відновлення переговорів з вищими посадовими особами держави щодо підписання Угоди про асоціацію. Без надмірних зобов’язань і образливих формулювань. Вже чітко визначені терміни у наступному році.

     Але, пам’ятаєте, - донецькі слабких не поважають. Віктор Янукович завтра у «сильній» Москві може зробити несподіваний для всіх шаховий хід – продемонструвати готовність до  Митного союзу. Україна в шпагаті. Але, як не дивно,  має усі шанси таким нехитрим чином поставити у максимальну горизонтальну розтяжку Європу і Росію. Хоча би на нетривалий час. Для підготовки в умовах дезорієнтованого, а, тому, непередбачувано протестного суспільства, охолодженого, але й ще добре роздратованого Заходу, президентських виборів. Віктору Федоровичу потрібне визнання його легітимним і впливовим лідером ще до виборів. Росія, між Китаєм і Заходом, бореться за створення «великорусской цивилизации». Це персональний проект Путіна. Без України він не відбудеться. Тому, вона готова піти на будь-які жертви. Тим більше, на фоні стрімкої втрати ще недавно надійних союзників. Перш за все, Сирії та Індії. Перша  вийде із громадянської війни без Росії, а друга, під поривами вітру глобалізації, стрімко дрейфує до США. Цьому процесу вже не допоможе ракетний комплекс "Іскандер-Е", який Росія передає режиму Асада у відповідь на розміщення у Туреччині протиракет НАТО. Путін чудово розуміє, що глобальна гра йде за новими правилами і при нових розкладах сил. Світові гравці сидять уже за зовсім іншим столом, а в Росії залишились зовсім погані карти. Можливо, це розуміє і український президент, який намагається таким чином сісти, якщо і не за цей «карточний стіл», то, як мінімум, бути поряд.

    Віктору Януковичу потрібен маневр. Перш за все у внутрішній політиці. Його мають забезпечити «старі донецькі». Перевірені і надійні. У нього немає часу, та й бажання, озиратись на тили. Війни із опозиціонерами-партизинами він спокійно залишить досвідченим і прогнозованим старим гравцям. Вони блискуче вміють «водити козу».

     Адміністрація займеться Москвою і Брюсселем. Хоча «молоді реформатори» команди президента, здається, безнадійно програли. Спочатку самі реформи, потім боротьбу за президента. Невдало і надмірно рішуче розпочавши її проти Клюєва, зараз, із втратою Хорошковського, будуть «примушувати» досвідчену когорту старих друзів Януковича до миру. До часу, аж поки не визріє чергова стрімка хвиля кризи або не розпочнеться чергова всезагальна президентська виборча мобілізація.

     Стрес-аналіз, якщо так можливо висловитись, ситуації в Україні, свідчить, що президент розпочав велику зовнішньополітичну гру. Без успіху в ній, на який безумовно розраховує, він може опинитись між двома жорновими каменюками, які здатні розпорошити його зусилля обратись ще раз Господарем Країни.   Його план - отримати від ЄС, із метою поступової інтеграції, статус привілейованого партнера, як Іспанія, Швейцарія і Норвегія, або запропонувати Росії ще більше привілейоване партнерство, від якого вона не зможе відмовитись. Тоді відновлення Радянського Союзу буде йти форсованими темпами. Швидко впадуть середньоазійські авторитарні «султанати». Непередбачувана ситуація може виникнути у Молдови та Грузії.

       Входження тільки України в Євроазійський союз стане його величезним тріумфом. Це рішуче може змінити геополітику. І це точно посилить кризу Єврозони, закладе неповоротні тенденції до поступового занепаду у зв’язку із новими політичними, економічними і цивілізаційними викликами.

              У зв’язку із цим Москва посилила інформаційні атаки на розгублене українство, пропонуючи «солодкі іграшки» диктатур – референдуми, федералізацію, боротьбу за «язык единого цивилизационного пространства», дешеві ціни на енергоресурси, необмежений ринок для українських товарів і послуг з нульовими митними ставками. Усе це, на тлі глибоких соціально-політичної, економічної і культурологічної криз прозвитку.

       У протесті опозиція рішуче взялася вчити українського прем’єра мові титульної нації і героїчно спиляла металевий паркан біля парламенту. Бо «українці мають право всюди ходити вільно».  У тому числі і в Митний союз. Або в Європейський.

     Як карта ляже.