Під шахівницею. 2013 і Україна.

На відміну від гри в «дурня» або «очко», відіграють не спритність рук професійного шулера, а швидка реакція досконалого мозку.

Символічне головування Україні в ОБСЄ мало би підняти її авторитет у світі і вернути бодай би частину втраченої довіри. Швидше за все, цього не відбудеться. Зовсім не із-за «скромної» повістки, запропонованої головою МЗС Леонідом Кожарою постійній Раді організації 17 січня у Відні. Та й  непосильною ношею може виявитись «політичне  вирішення тяглих, заморожених конфліктів у Придністров’ї, Грузії, Нагорнім Карабасі» і спроба «вдосконалити механізми контролю над озброєннями, заходами зі зміцнення довіри та безпеки».

     Україна з 2010 року, відмовившись від активного просування в євроатлантичний простір, втратила більшість ознак глобального актора і регіонального гравця. Інтригу її зовнішньої політики визначає виключно процес підписання, а затим й ратифікації, Угоди про Асоціацію з ЄС разом із  Зоною вільної торгівлі та одночасні переговори про приєднання до ЄвроАзЕс і входження у Митний Союз.

     Це дивний парадокс! Він навряд чи дає нам можливість бути самостійною, активною і цілеспрямованою в досягненні поставлених цілей країною. Тим більше, що Україна, по суті, припинила боротись за лідерство в ГУАМ і Східному партнерстві.

     Поставимо просте запитання: «Кому це вигідно?». Більшість без запинки скаже -  «Кремлю». Дійсно, за спиною в України цього року буде постійно його дужа помітна постать. Практично, увесь український порядок денний в ОБСЄ належить, найперше, Росії. Саме від неї, і тільки від неї залежить вирішення  визначених Києвом конфліктів. Вона постійно намагається переключити увагу із основної місії організації – захисту прав людини, верховенства права, людських свобод на вічні питання безпеки. Можливо, саме тому президент Путін на засіданні СНД в Ашхабаді піддав критиці ОБСЄ. Не виключено, що про це говорили глави двох дружніх МЗС нещодавно у провінційних Чернівцях. Але чи зробить цього року Росія те, що не робила до цього 20 років з врегулювання старих і нових конфліктів, невідомо. Її плани очевидні – не втратити контроль над кризовими анклавами й не допустити їх розв’язки без її переважних інтересів. Вочевидь, не варто скидати із шахівниці, що вона може бути й зацікавлена в подальшій заморозці цих же конфліктів. Не дивуйтесь. Це дозволить їй постійно втручатись у ситуацію, тримати під контролем політику урядів зони конфліктів і впливати через неї на глобальну політику.

     Тому, варто дочекатись чергових переговорів по врегулюванню придністровського конфлікту. У лютому у Львові. Від нас тут мало що залежить. Ми втратили ініціативу. План Ющенка не став планом Януковича, а Кишинів і Тирасполь на тлі заманливого приєднання до ЄС досить успішно працюють в напрямку справедливого возз’єднання.

     Україна, в умовах пониженої легітимності і повної енергетичної залежності може стати провідником інтересів Москви. Тоді вона  прикінцево втратить довіру до  своєї зовнішньої політики. Та, зважаючи, на неприховані амбіції президента 46 мільйонної держави, який зовсім не проти «порулити» частиною й глобальної політики і змусити сусідку рахуватись із ним, як впливовим політичним діячем, цю версію варто відкинути.

     В умовах «геополітичної нерішучості»  Київ, найшвидше, спробує стати активним модератором й спікером процесів в ОБСЄ в інтересах усіх сторін. Того, що намагався робити Казахстан у 2010 році. Хоча це принесло йому немало ризиків у зв’язку із вимушеною відкритістю далекої від демократії внутрішньої політики.

     Проблема в тому, що Україна взялась в ОБСЄ  протидіяти не тільки  торгівлі людьми, але й покращити забезпечення прав і свобод громадян і ЗМІ.

     Це може перетворити її в одну із центральних мішеней для критики. Щодо кризи виборчої демократії,  вибіркового правосуддя і, персонально, Юлії Тимошенко, яка якраз, під початок головування пана Кожари, почала безстрокову акцію непокори. У цей же час Freedom House підтвердив статус України як «частково вільної» демократії. Разом із Нігером, Пакистаном, Марокко. Поряд із Гамбією і Гвінеєю-Біссау, Бахрейном, Руандою, Гондурасом, Бурунді її віднесли до країн, в яких з 2008 по 2012 роки відбулося найбільше падіння показників демократії. При цьому, найбільше покращення тої ж демократії минулого року відбулося саме в Молдові і Грузії.

          В України є мізерний час, аби щось змінити. Не тільки в контрольованих владою ЗМІ. У грудні цього року до Львова приїде 57 представників держав-членів і 11 держав-партнерів ОБСЄ. Розмова може йти зовсім не про виведення військового міжнародного контингенту із Афганістану та про інші питання глобальної безпеки. Навіть, якщо туди приїдуть дипломати із пониженим статусом.

   Найбільш вірогідним сценарієм виглядає спроба Банкової використати головування в ОБСЄ для повернення президента Януковича в активну переговорну політику із Заходом, контакти з яким на персональному рівні глибоко заморожені. Про це свідчить і його робочий візит у Давос 23-24 січня. Судячи із заяв деяких європейських очільників ЄС і сам якось гарячкувато шукає нову дипломатію для Януковича при якій підписання Угоди з ЄС не буде втрачено. Площадка ОБСЄ може виявитись для цього унікальною. Правда, нашому МЗС потрібно постійно творити якісь дива і одночасно проявляти очікувані в Брюсселі-Вашингтоні та Москві ініціативи  виконуючи при цьому протилежні зобов’язання. Що, майже, неможливо. Та ще й, о! Юля, Юля… Вона вперто, обезсилена снодійними транквілізаторами, зрадництвом друзів і політичних партнерів, продовжує виписувати порядок денний для Києва і, в цій частині України, для Євроунії. З нею будуть поспішати, все глибше «занурюючи» її в кримінальний кодекс, перетворюючи її в банального кримінального авторитета. Тому, в порядок денний нашого  головування в ОБСЄ цілком може бути включена Генпрокуратура і національний суд.

     Є велика небезпека, що подібні міжнародні проекти із формальним лідерством України є орієнтованими на політтехнологічну підтримку утримання вже не зовсім демократичної влади правлячою елітою на чолі із президентом. Перш за все, вони, із очевидністю, можуть бути направлені на позитивну реакцію світовою спільнотою висунення і обрання вдруге президентом Віктора Федоровича. Провести наступні президентські вибори в Україні без позитивної, або хоча би нейтральної, позиції Заходу і Росії буде майже неможливо.

     Це не може мати жодного відношення до стратегії розвитку, з якої вилучені чіткі зовнішньополітичні цілі. Ходіння по колу політичного геопростору було ще можливим для президента Кучми. Тоді  основні світові центри сили, - ЄС, США, РФ і Китай, - були «спокійні» і шукали спільного перезавантаження.

     Глобальна фінансово-економічна криза, як крижана зима, докорінно змінила геополітику.

    Захід, несподівано припертий до стінки,  кинув усі ресурси на подолання надважкої рецесії з метою не допустити перетворення її  на масштабну світову гуманітарну катастрофу. Пробуджена цим Північна Африка розпочала «арабську весну», штовхнувши світ до кризи цивілізаційної. Надзвичайні природні і техногенні катастрофи, що прокотились в цей час планетою, прикінцево зруйнували усталену із кінця XX століття формулу стабільності і змусили сотні мільйонів просвітлених людей повірити в Апокаліпсис за календарем майя. Ще кволий важким народженням Євросоюз раптом опинився на червоному бику  погано керованої фінансової кризи, який несе унікальний союз  Середземномор’я і Півночі в невідоме майбутнє. США, якось легко, відмовились бути першою світовою імперією і зосередились на власній внутрішній політиці, яка й породила світову кризу, та неймовірному зовнішньому борзі. Але політекономічна доктрина успіху США повністю залежить від її монополії в зовнішній політиці і беззаперечної військової переваги, на яку вони витрачають біля 50% від усіх світових витрат на озброєння. Тому розгортання системи ПРО по всьому світу, найперше в  Європі, дало привід Росії почати відновлювати імперію. Бодай би в кордонах близьких до секретного протоколу Молотова-Рібентропа 1939 року. Китай, переобтяжений внутрішніми проблемами, економікою, яка тривалий час виключно була зорієнтована на постійно зростаюче споживання світу, що під тиском політики кризових Урядів скорочується, здається, входить в тривалу смугу поступового економічного охолодження і зрозумілого конфлікту планової централізованої економіки із інтересами величезної маси середнього класу. Чи довго комуністичному керівництву Китаю вдасться йти на поступки капіталістичній економіці, невідомо.

    У цих умовах Україна може здійснити власний геополітичний маневр для повернення функції геоактора із можливістю формування порядку денного розвитку нового, післякризового світу. Тобто, влада може «спрацювати» на випередження досить швидких процесів глобалізації. Західної. Вона, поки що, єдина несе зрозумілі цивілізаційні ідеї і економічний прогрес. Якщо не міфологізувати економічний успіх країн БРІКу, які експлуатують все ще відсталі індустрії, масштабно опорожнюють свої надра і не здатні до технологічних проривів, ліберальної, вільноринкової  політики. Головне – вони не рухаються до реального  забезпечення прав і свобод людини на основі верховенства права. Це ще політичні диктатури або авторитарні режими чи квазідемократії. Вони ще надовго залишаються в’язнями Середньовіччя.

     Не варто серйозно відноситись до прогнозів збуджених футурологів, які з тридцятих по п’ятдесяті роки бачать Росію на першому місці в Європі, а Китай – в світі. Мовби німці з американцями дружньо безповоротно переселяться на Марс і ми змінимо «Мерседеси» на «Калину» і «Боїнги на китайський «Літаючий фенікс».

     Хоча, можливо, правий й Фарід Закарія, який в останній книзі «Світ після США» раптом помітив, що глобалізація вже не означає американізації. Бо світ за останні 12 років став багатополярним. Але важко собі уявити, що глобалізація одночасно може йти з багатьох, та ще й принципово протирічних, центрів сили.

    Це неймовірний, а, тому й нереальний сценарій. Росія і Китай давно захоплені глобалізацією. Американізованою. Її інструмент – кіберпростір і глобальне лідерство Заходу. Про це свідчать дії внутрішньої опозиції. Росія, під вітром швидкої перебудови світу, більш швидкими темпами рухається до глибокої і тривалої політичної кризи. Можливо, під впливом «арабської весни». Вона, одночасно, є й бінарною сполукою для нарощування внутрішніх протестів без очевидних політичних лідерів. Зупинити їх без якихось надзвичайних заходів вже не вдасться. Бо протистояти владі буде досить консолідоване і ідейно впевнене громадянське суспільство.

      Але Москва може скористатися процесами охолодження із Заходом. Тобто новою «холодною війною». «Закон Магнітського», караючий Росію за порушення прав людини і її відповідь про заборону американцям всиновлювати російських дітей і ще «лейбл» чорного «списку Гуантанамо» із 60 американців, перетворили дві наддержави на  взаємно люто підозріле подружжя. Путін відмовився від запрошення Обами минулої весни випити з ним чаю в Овальному кабінеті, а Держдеп ще ні разу не згадав про давно очікуваний візит Обами до Москви цього року. Москва, несподівано, у минулому вересні вигнала Агентство міжнародного розвитку США (USAID), припинив його двадцятирічну грантову підтримку демократичних проектів в Росії. Дальше, більше. Кремль серйозно налякав Вашингтон заявою про свій вихід із угоди по контролю стратегічних озброєнь, яка була цементом дружби з Америкою з часу загибелі СРСР. Завдяки йому було дезактивовано  7650 ядерних боєзарядів. У свій час США односторонньо вийшла та із договору про  обмеження ПРО від 1972 року.

     Проблема не тільки в ПРО  для Європи, військового тиску Заходу на Лівію, Сирію, Іран, Афганістан, Ірак. В Росії є чудова можливість потіснити розгублені США. На Європейському і азійському просторах. В 2014 році їм і НАТО треба якось покинути Афганістан. Він не має виходу до моря. Росія не поспішає із заявами про допомогу. Можливо, вона ще не усвідомила, що вихід США, НАТО із Афгану може привести до тривалої і важкої мігрені саму Росію. Через фанатично-героїчних талібів, інших радикальних ісламських рухів, які вже давно мріють про Росію, потужних транснаціональних корпорацій наркоділлерів і торгівців людьми, безкінечні хвилі малоосвічених й ментально чужих мігрантів.

     По відношенню до Європи у Росії може бути дві стратегії. Перша - передбачає контроль над її політикою майже монопольними енергоресурсами. Найбільше, газом. Тому, головним дипломатом тут працює «Газпром». Заява Путіна, ще кандидата в президенти, про намір серйозно переозброїти армію, вже активно впроваджується в життя. До 2020 року в збройні сили РФ планується влити 23 трильйони рублів. Для захисту «ресурсов глобального значения». Російська стратегічна доктрина, передбачає нанесення превентивного ядерного удару у випадку любої агресії, яка формує  загрозу незалежністі держави. Це ставить Євроунію, без власних єдиних збройних сил і спільного воєнно-політичного командування, в двозначний стан. Його якось охарактеризував Томас Джеферсон. Якщо його застосувати в нашому випадку, то «Європа схожа на чоловіка, який схопив вовка за вуха – тримати важко, а відпустити страшно». Правда, це стосується і самої Америки.

    Євросоюз на роздоріжжі. Він наївно розраховував на другий термін Дмітрія Медвєдєва і його зближення з ліберальною опозицією. А тепер змушений знайти виправдання його вірогідного приєднання до «акту Магнітського». Це найгірший час для нової Європи. Вона змушена розриватись між історичною необхідністю захистити західні цінності і принципи, які завжди були основою її процвітання, та між прагматизмом реальної політики. Остання вимагає видати Владіміру Путіну мандат на політику «керованої демократії» і відновлення Росії в межах кордонів імперії. Це визнання легітимними політичних диктатур і повне припинення розширення ЄС.  Саме на останнє розраховувало політичне керівництво нашого північного сусіда, спільно тиснучи у Вашингтоні на кнопку перезавантаження. Можливо, тому всі сторони цього процесу так вміло гальмують угоду України із Євросоюзом. Клінтон стурбовано визнала, що під прикриттям регіональної інтеграції «наявні дії по новій советизації цього регіону». Від останньої зустрічі Меркель з Путіним потягло вже забутим холодком. У будь-якому випадку, на деякий час, видно що треба забути про серйозне потепління цих культурно близьких і економічно залежних полюсів євроазійського геополітичного кондомінімуму. Все буде визначати сила і масштаби фінансово-економічної кризи.

        Холодна осінь вже давно панує також у стосунках між Парижем і Москвою. Якщо навіть не приймати до уваги миттєве надання громадянства Депард’є. Не дивлячись на двосторонні успіхи часу Саркозі-Медвєдєва, увіковічнені закупівлею у Франції чотирьох «Містралів». Разом із передачею технологій. Саме вони мали стати основою побудови Росією власного авіаносця нового покоління у 2017 році. Зараз президент Олланд, попри свої заяви і звинувачення попередника в «неоколоніалізмі», вернувся в Африку. Це дуже дорогий проект на тлі проголошення ним політики «затягування пасків» і 75% податку для  багатих. Спочатку французький спецназ провів невдалу операцію по звільненню із полону сомалійських піратів свого розвідника Дені Аллекса, а потім в Малі, для боротьби з Аль-Каідою, салафітським тероризмом, було введено військо і спецназ. По суті Франція заповнила вакуум після США в  боротьбі із ісламським тероризмом, який швидко просувається від неправових геополітичних зон в сторону «ісламських пригородів». Він зухвало нарощує війну проти Заходу з опорою на терор, шаріат і міф про «світовий халіфат».  Та й «побудова соціалізму» в буржуазно ситій із бідними, наростаючими пригородами мігрантів, вимагає від Парижу зосередженості на внутрішній політиці.

      Британія найбільш віддана північноатлантичному вибору, здається, продовжує очолювати опозиційну Росії фракцію в ЄС. Вона приречена точно відтворювати політику США в цій грі престолів.

        Росія, капітуляцією СРСР, далеко відступила по геополітичній мапі. Втрата Лівійської Джамахірії, неминуча поразка в Сирії, заставляють  її розвернутись на Схід. Але й тут  прийдеться мати справу із уже могутнім Китаєм та Індією. Остання,  завдяки досконалій британській цивілізаційній спадщині, набирає швидкість для еволюційного прориву.

      Стиснута двома цивілізаціями – Заходом і Китаєм, - Росія напружено шукає власний шлях, встановлює і укріплює свою ідентичність, повертає в сучасне історичну пам'ять та традиції. З одного боку, вона панічно боїться західних ліберальних цінностей, а з другого – ще більше налякана, бути непомітно проковтнутою Піднебесною.

      Це робить неминучою реалізацію другої стратегії – створення Європи від Лісабону до Владивостока, як частини єдиного геополітичного утворення від Атлантики до Тихого океану. Великої Європи. Ще у 1959 році Шарль де Голь виступив із своєю знаменитою і шокуючою  Микиту Хрущова промовою про «Європу від Атлантики до Уралу». Владімір Путін думає у цьому ж  напрямку. Правда, з невеликою поправкою. ЄС  має приєднатись до «відкритого для інтеграції»  Євроазійського союзу. Це, поки що, тільки міркування вголос. Хоча не так давно спецпредставник Ніколя Саркозі Жан-Пьєр Тома, 24.08.2011р., радісно заявив, що Росії і ЄС необхідно об’єднатись в економічному протистоянні США, Китаю і Індії. Що робити із ліберальними західними цінностями і принципами, він розібратися не встиг.

    «Залізний яструб» Збігнев Бжезинський вважає, що цей сценарій можливий чомусь тільки після Путіна.

      Ви помітили, що Україна відсутня в глобальних прогнозах і сценаріях? Можливо її, як дрібну фігуру тримають під шахівницею? Але  у шахах діставати фігури із рукава або із-під дошки, неможливо. Тут ключову роль, на відміну від гри в «дурня» або «очко», відіграють не спритність рук професійного шулера, а швидка реакція досконалого мозку. Сучасну політику неможливо реалізувати на інтуїції і карточними пасьянсами. Як і неможливо сидіти в Києві та намагатись впливати на політику глобальних, великих і малих акторів.

     Необхідна не хитра, самодостатня і ненажерлива компанія в державних кабінетах. А влада інтелектуальна, порядна і чесна, яка штучно й силою не підлаштовує громадянське суспільство  для «вічного царства» і  посилення експлуатації держави, а політична система, яка діє публічно, прозоро виключно в інтересах суспільства.

     Ви, на тлі реалій, назвете мене утопістом і романтиком. І будете праві.

      Томас Джефферсон, забутий третій президент США, із портретом на нумізматичній дводоларовій купюрі, який в 33 роки став автором Декларації про незалежність та знаменитих, відомих як «Білль про права», поправок до Конституції США, до якої також приклав рукудобився в суді штату Вірджинія визнання «Закону про підбурювання» неконституційним. Той  криміналізував будь-яку критику влади. На його основі було засуджено 14 відомих редакторів газет. Коли Джеферсона обрали президентом США, він, прийшовши пішки із друзями в недобудований Капітолій, склавши там присягу, одразу звільнив газетників, виголосивши знамените: «Коли народ боїться владу – це тиранія. Коли влада боїться народу – це свобода».

    І ще: «Я не помічав, аби чесність людей росла разом із їх багатством».

    Можливо тому він заслужив лише місце на найдешевшій купюрі, яка, до того ж, не присутня в обігу.