Сталеві лещата для України

Лідери Росії більше не довіряють політичному керівництву України і кінцево вирішили не ділити з ним коштовну газову ренту.

Леонід Кравчук, ліквідувавши третій у світі ядерний арсенал, миттєво став для Росії і світу «кульгавою качкою». Він єдиний, ще й зараз, емоційно вірить у безгрішність вибору, хоча йому ніхто й не послідував. Він створив кризу. І вона його проковтнула. З того часу він добудовує чи перебудовує державу із кожним новим президентом.

     Леонід Кучма послідовними реформами розірвав пуповину народженої в неволі країни із радянщиною, комун-соціалістичною спадщиною і перетворив газ по 50$ за тисячу кубометрів у надприбутковий бізнес Москви і Києва. До 2005 року, із 70 млрд. куб. м. російського газу, тридцять ми продавали Європі по 150$. Чистий прибуток вам легко порахують школярі.

     Віктор Ющенко не знайшов довіри у Кремлі. Шукав. Посередником було «РосУкрЕнерго» із Швейцарського кантону Цуг, яке постачало газ в Україну по 179.5$ за тисячу куб.м. у 2008 році. Нові конституційні повноваження прем’єра Тимошенко, очікування нею справедливих компенсацій за особистий вклад у перемогу Віктора Андрійовича, вимагали, як мінімум, чесного розподілу доходів від величезної газової монополії. Але та завжди була президентською. Коса зі скреготом наїхала на камінь. Філігранно і тонко вибудована Кучмою система почала гучно тріскати й розсипатись. До того ж, перетворення України в геополітичного гравця бурхливо розізлило Москву. Бухарестський саміт НАТО налякав нашого стратегічного партнера. План помсти лежав на поверхні – енергетична війна. Газ, в одну мить, став глобальним ресурсом і новою, надсучасною зброєю. Воювати можна і в білих рукавичках: закриваючи-відкриваючи вентиль. Європа раптом відчула себе слабкою і незахищеною. Її комісари брали невтішні уроки у негнучкої і зверхньої російської дипломатії. Ціною України конфлікт  було вичерпано. Та вона втратила усі привілеї у Росії.

     Ющенко, як і Кравчук, вважав, що діє вірно і єдино можливо. Йому не повірили. Списали безславно в історію.

     Віктор Янукович добре знав, що приречений бути заручником політичної імпровізації помаранчевих лідерів і, одночасно, набравших сили проєвропейських трендів. Харківськими угодами він спробував не сісти в тривалий і болючий шпагат, демонструючи несподівану готовність обміняти геополітику на дешевий газ і непередбачувану Росію. Сто доларів віртуальної скидки надовго перетворили табір президента на жертв Стокгольмського синдрому. Це перша, найбільш чутлива демонстрація слабкості і невпевненості у собі.

    Та й було вже пізно. Порядок денний відносин формувала недовіра. Жертвоприношення Тимошенко закрило горизонти Заходу і Росії. Україна стала буферною зоною між двома потужними світами у час кризової зміни цивілізаційних епох.

     Із важкої розтяжки президенту вийти й до цього часу не вдалось.

     Залишилась ГТС. Брюссельську Декларацію 2009 по її модернізації президент, здається, не помітив. Що у цьому більше, - сервільності, страху чи якогось особливого розрахунку, - ніхто не знає. Проти різко виступила Росія, назвавши спробу України захистити свою енергетично безпеку  «недружеским шагом». На відміну від Януковича, Путін чудово розуміє  небезпеку об’єднання ЄС і України навколо модернізації основного газового транспортного коридору. Навіть у тристоронньому його вигляді Україна ставала би рівною Унії і РФ. У тому числі і питаннях геополітики.

      Це стало черговою слабкістю нової Банкової. Вона грала у гру, яку ніхто не розумів.

     Януковича вміло і швидко почали робити ворогом європейських принципів і цінностей. Він успішно сприяв цьому. Зовнішня політика стала нагадувати захисний шолом на голові боксера-любителя. Значна її частина, що є геополітикою, перемістилась у в’язницю-лікарню. До Тимошенко. Та не гає часу і не щадить себе.

       Газу стало мало. Критично мало для швидкого накопичення капіталу. Сім’я, врешті, взялась за інший бізнес. Теж стратегічний і цілком прибутковий. Але втратила трубу. Влада не зрозуміла її унікальної, неповторної у світі, природи: вона міцно тримала Україною два протилежних світи: Євросоюз і Росію. Поступово інтегруючи їх одна в одну. Точніше, невпинно наближаючи Москву до Брюсселя. До Великої Європи: від Лісабону до Владивостоку. 

      У Києва не було терпіння і розуміння для цього несподіваного феномену. Він, взагалі, з невідомих причин відмовився від активної геополітики. Україна різко зійшла з геополітичної сцени і сіла серед глядачів із третього світу. Це була третя слабкість і фатальна помилка.

     Росія цим скористалась. Вона запустила під Балтикою, повз Фінляндію, Швецію і Данію, «Северный поток». Довжиною 1224 км. і вартістю 8.8 млрд. ?. У цьому році він вже здатен прокачувати до нового стратегічного економічного партнера Німеччини 55 млрд. куб. м. Джерело його наповнення – Красносельське газоконденсатне місцеродовище в Ямало-Ненецьку із ресурсом більше 1000 млрд. куб. м. Грошей, потрачених на  його будівництво, з лихвою стало би для модернізації ГТС  і збільшення її пропускної спроможності із 178.5 млрд. куб. м. до 250-275.

     Проект, який об’єднав Німеччину, Італію і Францію, був перевірочним для ЄС і США. Вони згодились з правом Росії на використання газу не тільки як економічного, але й політичного ресурсу. По відношенню до України, Польщі, Литви і Латвії, яких Росія тихо призначила ворогами.

     Ослаблений кризою ЄС, захоплені «перезавантаженням» із Росією та виходом із рецесії США, не оцінили нової політики Росії. Україна злякано завмерла. Втішала себе тим, що до 2020 року ЄС збільшить споживання природного газу до 50% і її труба неминуче знадобиться.

       Тут, окрилена успіхом,  газова принцеса світу раніше 2013 року  почала стрімко будувати «Южный поток». Беручи Україну у міцні сталеві лещата, що вже нагадують «іспанський чобіт». Виглядає так, що разом із нашими євродрузями, які формально виступають  все ще у підтримку нашого транзитного статусу, але «Южным потоком» його вже прирікли.

      Новий газогін зорієнтований на традиційну зону стратегічних інтересів України – Східну Європу, куди спрямована й наша ГТС. Він буде щороку доставляти сюди 63 млрд. куб. м. газу по глибокому дну Чорного моря. Його реальної вартості не знає ніхто: від 16 до 25 млрд. ?. Доля «Газпрому» - 50% або, як мінімум, 8 млрд. ?. Більшу частину з них може сплатити Україна штрафом у 7 млрд. $ за недобір газу і втрачену вигоду «Газпромом».

     Це без сумніву, політичний проект, направлений проти України, Молдови і Румунії.  Він переслідує дві основні цілі: ліквідувати статус України як енерготранзитної держави і «вбити» Nabucco. Нуль економічної вигоди і окупності. Це калька радянської політики епохи «холодної війни». Не вірите? Але Росія усім, без виключення(!) країнам, які так чи інакше підтримали «Южный поток», визначила суттєві знижки при закупці газу. Нічого особистого. Геополітика.

      Україні залишили лише одні відчинені двері – Митний Союз. Але він, можливо, й здешевить на деякий час газ. Та ситуацію із ГТС уже особливо не поправити. З одного боку, вона не витримає конкуренції із потужним російсько-європейським газовим транспортним картелем. По-друге, для неї залишиться зовсім мало газу – від 20 до 60.5 млрд. куб. м. Нерентабельно. По-третє, її неминуче буде чекати доля «Белтрансгазу». По-четверте, ви знаєте і без мене, – МС і сучасна Україна вже несумісні. На жаль. Бо ми цілком могли би стати свідками нової геополітичної ситуації на євроазійському континенті.

      Український уряд, загіпнований стрімкими «пассами» російського  дипломатичного танка, заявив, що «знімає капелюха». Йому іронічно запропонували його «з’їсти, бо українська транзитна стратегія зазнала фіаско».

       Над президентом нависла небезпека його «папередників»: втрата  останнього геополітичного стратегічного ресурсу може прискорити внутрішню і зовнішню кризу, яку витримати об’єктивно буде неможливо.

     Не виключено, що це ясно усвідомлюють по обидві сторони суверенних кордонів України.

      До провалу стратегії євротранзиту Тимошенко відношення немає. Тобто, немає винних.

      Експерти підозрюють, що президенту Януковичу не вдалося переконати власників «Газпрому» у відновленні прибуткової схеми часу Кучми. Лідери Росії більше не довіряють політичному керівництву України і кінцево  вирішили не ділити з ним коштовну газову ренту. Варто почути Міллера: «С реализацией «Южного потока» мы транзитный тариф будем платить сами себе. Будем перекладывать из одного своего кармана в другой».

     Москва, до 2019 року, часу остаточного заповнення «Южного потока», взяла паузу. Після цього «…будет время обсудить эти вопросы и объемы тоже», каже пан Міллер. Але скільки газу для Європи залишиться на цей  час в українській ГТС, не знає ніхто. Правда, до того ж 19-го діє контракт Юлі. Його ми хочемо будь-яким чином розірвати через високу ціну, постійно скорочуючи споживання. Тільки у 2012 році по відношенню до 2011 року на 26.5% - до 32.939 млрд. куб. м. разом із 8 млрд. куб. м. газу Фірташа. Різко впав транзит газу у Європу. На 19.13% до 84.261 млрд. куб. м. Це запрацювала перша черга «Северного потока». Поки що мова йде про  великі цифри в загальному об’ємі російського експорту газу. Наприклад,  у 2011 році – 207 млрд. куб. м.

     Відмовтесь від ілюзій.  Росія знайде ефектний політико-правовий спосіб скоротити до нерентабельного мінімуму транзит газу через нашу морально і технологічно застарілу ГТС. Припустимо, що це може бути 25-30 млрд. куб. м. Юрій Бойко, 4 березня 2010 року, назвав й менший об’єм -20 млрд. куб. м..  Його заклик самому собі «Ми мусимо знайти модель, яка би  гарантувала  транзит» завис у важкій атмосфері побудови вертикалі одноособової влади. Залишилось забрати із нашої труби 54-60 млрд. куб. м. Це значно  менше, аніж ємкість двох заповнених обхідних газопроводів. Участь провідних країн ЄС у їх побудові, не дивлячись на «темну сторону» цього геополітичного проекту коли його компанії фінансують «Південний потік» і підривають Nabucco, дає вагомий карт-бланш Кремлю.

     Брюссель реально розуміє, що Росія жорстко, за Карлом фон Клаузевіцем,  монополізує шляхи транспортування газу зі Сходу і збирається контролювати усі його поставки із каспійського регіону. Більше того, він починає усвідомлювати, що монопольна залежність ЄС від російських енергетичних ресурсів може тільки зростати. Він теж поволі сідає, здається, в неприродній для нього шпагат між «темною геополітикою» і ще непохитними, фундаментальними принципами та цінностями ліберальної демократії.

      І нічого не робить. При тому, що Росія успішно ігнорує дерективи третього євроенергетичного пакету про лібералізацію енергетичного ринку. До нього, якось безрадісно, приєдналась Україна.

      А могла би! Проект South Stream («Південний коридор»)  реалізацією  Nabucco здатен серйозно потіснити гігантського монополіста, диверсифікувати джерела імпорту енергоресурсів в ЄС, сутньо здешевивши їх і взяти під контроль енергетичну геополітику величезного регіону. Озирались на Росію.  Але та рішуче відмовилась від участі у цьому великому загальноєвропейському проекті і, навіть,  у координації хоча би декількох трубопроводів. Пішла напролом. І їй усе вдалося! Європейці, окрім спільного володіння із РФ двома обхідними газогонами, ще й отримали низку приємних бонусів: розширили свій газовидобувний бізнес в Росії, їм запропонували великі скидки і доступ до багатющих сибірських і далекосхідних надр.

     Це було  несподівано. Ще 12.09.11 р. Рада ЄС склала мандат на переговори з Азербайджаном і Туркменістаном про будівництво Транскаспійського   газогону  в рамках Південного коридору. Схема більш, ніж амбіційна. З Туркменістану по ньому  газ мав піти через Азербайджан і Грузію в Туреччину. А звідти - по Nabucco, вартістю 7.9 млрд.?, в Європу.

     Але реінкарнація старої ідеї США із «Голубим потоком» інфарктом для Газпрому не стала. Взяти газ із Каспію, найбільшого безстокового озера, набагато важче, аніж збудувати Транскаспійський газогін по його же дну. Воно контролюється «горячою п’ятіркою» - Росією, Казахстаном, Азербайджаном, Іраном і Туркменістаном, між якими, одночасно, є непорушні, двосторонні договори і спільна Декларація 2007р. Згідно її положень усі питання діяльності і користування акваторією Каспію вирішуються виключно прибережними країнами. Росія, маючи за спиною Іран,  категорично проти прокладки по дну Каспія будь-яких газогонів, які зможуть зруйнувати його неповторну і тонку екосистему. І,  хоча, сміливий віце-президент Держнафтокомпанії Азербайджану Бейлярбеков запально заявив, що «с Россией не будут вестись переговоры о Транскаспийском газопроводе», ЄС зрозумів, що «вдарив у штангу». А тут ще «непоступлива» Туреччина. В обмін на суттєві газові скидки, вона включила зелене світло у власних територіальних водах Православному газогону, як ще називають «Южный поток». Країна титульного православ’я – Греція вже погоджується підтримати Росію.

      Не забудемо також, що Азербайджан і Вірменія ведуть потужну гонку озброєнь. Ціна, здається, вища газу й нафти – Нагірний Карабах.

     Очевидно, що ЄС і США, стурбовані врятуванням Західної цивілізації, «не помітили», коли Росія перетворилась в «енергетическую сверхдержаву». Разом із США. Відмінність одна – експорт енергетичних ресурсів для Росії став основою геополітики, системної експансії в ЄС, ефективним інструментом підриву євроатлантичної стабільності і головним питанням національної безпеки. ЇЇ стратегія, для захисту енергетичної геополітики, офіційно проголошує право на превентивне застосування ядерної зброї.

       Таким чином, «Південний коридор», разом із Nabucco, заліг в  реанімаційну палату від  апоплексичного удару. У США до 2014 року зв’язані руки Афганістаном. Вирвати із обіймів Китаю і Росії Туркменістан та підключити його до  Nabucco вони вже не здатні. Президент Обама поступово згорнув зовнішньополітичну силову стратегію забезпечення світової рівноваги. Тим більше, Газпром законтрактував майже весь вільний газ в Азії і взяв під контроль усі основні і перехідні газогони у цьому регіоні. На незалежних – час від часу відбуваються масштабні техногенні катастрофи.

      Ющенко завжди емоційно підтримував проект ЄС про постачання енергоресурсів в обхід РФ. При реалізації транскаспійського газогону Київ міг би стати певним бенефіціаром. Для цього  треба зробити майже неможливе. Туркменістану збудувати газогін Схід-Захід до Каспію. Тут  великі східні родовища. Далі, – або будувати паралельний Південнокавказькому коридору газогін, або відгалуження від труби Баку-Тбілісі-Ерзерум до чорномору Грузії. Там то й планувався завод із зрідженого  газу разом із потужним терміналом, а в Україні –  його близнюком-терміналом регазифікатором. Той, який хотів будувати іспанський лижний тренер разом із інноватором Каськівим. 

      Але кожний етап цього проекту крихкий, як шербет. Нова влада в Грузії відновлює дружні стосунки з Росією і не піде проти її інтересів. Ашхабад дуже хоче цього проекту. Азербайджан уже вважає, що «Транскаспійський газогін не є нашим проектом». Баку і Астана все перекладають на двох попередніх. Іран і Росія проти. ЄС і США теж хочуть, але не можуть. Україна мовчить. Вона повністю уступила східну дипломатію і стратегію боротьби за диверсифікацію енергоресурсів Росії. Та цього й не помітила.

      Цей останній прояв слабкості прикінцево викреслив Україну не тільки із геополітики, але й політики регіональної. Заперечуєте? Але ГУАМ якраз і збирався протидіяти Росії в монополізації транспортних енергетичних коридорів. Україна була у ньому лідером.

      Врятувати геороль України, як першого світового транзитера, теоретично ще можливо. Створенням газотранспортного консорціуму. Об’єктивно він можливий. Але тільки вже як трьохсторонній і з рівними долями між РФ, Україною і ЄС. Для цього потрібна воля президента України, та принципова політика ЄС і США. Ідея одного з  двох варіантів двохстороннього - приведе або до конфлікту з РФ, або до викупу, у кінцевому результаті, ГТС Газпромом. Це прогнозована політика цього енергетичного Голіафа.

     Проблема в тому, що президент нев’їздний у більшість столиць ЄС. Він ще може попити чай із колегою у Москві. Але ні про що, здається,  не може домовитись. Йому, на жаль для країни, неймовірно важко діяти за зачиненими дверима.  Мандат на переговори про вступ у МС  українці не дадуть. Усі думають, що він цього й не планує.  У слабких забирають останнє, обмінюючи їх на обіцянки. Це реальність постійно конкуруючого світу. 

    Можливо, є якісь відповіді за межами доступної реальності і відбудеться  диво! Але ми цього не знаємо. Наш песимізм, разом із Азарова і Клюєва, на місці ГТС вже малює звалище корозії.

    Оптимісти з Банкової напружено чекають кризи «Газпрому». Наприклад витіснення його із великої частини євроринку Норвегією. У минулому році вона наростила реалізацію газу на 16%, а монополіст втратив 8% ринку.

     Але що тут виграє Україна, не зрозуміло.

      Радісну ейфорію принесла Уряду  сланцева революція. У Давосі президент освятив Угоду про перерозподіл продукції з англо-голандською групою Shell для  видобування   сланцевого газу на Харківсько-Донецькій Юзівській площі інвестиційною вартістю 10 млрд.$ з дослідженнями 15 свердловин. Безпрецедентна інвестиція. Як для Європи. Тим більше  в достатньо спірне джерело енергії. Завдяки сланцевому газу і нафті США виходять на перше місце у світі по їх видобутку, обвалюючи ціни на них і позбавляючись  тривалого монопольного іга. Але перед тим Франція й Болгарія заборонили розвідку сланцевого газу пропановим фрекінгом через серйозні загрози екології. Shell, здається, збирається шукати сланцевого рятівника України, більш ризикованим гідророзривом. На відміну від першого, у свердловину на глибину 3-4 км, під тиском у 1500 атмосфер закачується в середньому від 5 до 20 тис куб. м. літрів води із піском і хімдобавками, що мають багато бензолів. Ті ж викликають рак. Небезпечні хімічні суміші мають властивість підніматись до рівня ґрунтових вод і забруднювати питні горизонти разом із  найдорожчими у світі чорноземами. Плюс супутнє виділення радону,можливість мікроземлетрусів, загроза рідким, та й традиційним, видам флори й фауни. І усе це в одному із найбільш густонаселених регіонів Європи. Для того, аби видобувати, за різними даними від 8.5 до 15 млрд. куб. м. газу щороку а до 2025 р. вийти на стабільні 25 млрд. куб. м. Це рятівний жилет в п’ятибальному штормі газової кризи України.

     Можливо й так. Америка й Канада поки що єдині ведуть промисловий видобуток газу із сланців. Польща, Швеція й Угорщина припинили видобуток у зв’язку із неперспективністю. Американці проводять сланцеві розробки в умовах сприятливої, на відміну від України, геологічної структури, в малонаселених, напівпустинних або пустинних територіях. Із розвинутою інфраструктурою. Зі сланців видобувається не більше 10-20% газу від розвіданого об’єму. Собівартість -  до 350$ за 1 тис. куб. м., як показав досвід Польщі. При тому, що виснаження сланцевої свердловини через рік може скласти 80%.

     Сядьте за калькулятор і ви отримаєте відповідь – сланцева революція в Україні може й не відбутися.

     НАК у минулому році намагався прорвати блокаду Газпрому, уклавши угоду із німецькою RWEST про  покупку 1.4 млрд. куб. м. природного газу із збільшенням в наступні роки до 4-5 млрд. куб. м.. Через територію Польщі у минулому році нам поставили... аж 59 млн. куб. м.(?). Вартість - близько 415$. Росія продавала нам газ у той же час по 424$. Вигода, здається, тільки у задоволенні від невдоволення  Москви. Все рівно,  це не міняє неприємних очікувань. Така ціна на газ, разом із іншими критичними проблемами економіки і фінансів, дає небезпечні 6% від ВВП стабільного дефіциту рахунку платіжних операцій і 130% потреби країни у зовнішньому фінансуванні. В у цей же час Газпром, рахунком на 7 млрд.$ НАКу, якщо той його прийме, обвалить ще й суверенний кредитний рейтинг України. НАК очікувано повернув його Газпрому. Але це нічого не змінить.  Як і не прискорить євроінтеграцію і не скасує енергозалежність від нього. Подивіться на досвід Європи.

     Можна ще використати транспортний коридор через Босфор і Дарданелли  танкерним  постачанням зрідженого газу. Для спасіння місії президента. Але є велика підозра, що та ж Туреччина не пропустить жодну таку екстремально-ризикову «бомбу» повз свою територію, або сама стане наддорогим перевізником.

      Коло, здається. замкнулось і зашморг неприємно торкнувся тонкої шиї національної безпеки.

    Очікування падіння ціни на газ, завдяки втручанню  у цей процес економіки США, може бути невиправданими. Світова рецесія найближчим чином неминуче зміниться розвитком. Та й ресурсний голод Китаю, попри найбільші запаси сланцевого газу, не свідчить на користь цього «рожевого оптимізму». Ціна на нафту буде повільно, але зростати. Тобто, ціна на газ обов’язково буде корелюватись із ціною на нафту. А тому невпинно також зростати. Це засвідчує і прогноз Міжнародного енергетичного агентства про інвестування 10 трильйонів $ в газову галузь до 2035 року. По 400 мільярдів щороку. Низьковуглецева стратегія ЄС ще не стала генеральним запитом його важко-кризової економіки. Як і створення єдиного енергетичного ринку до 2014 року з єдиним управлінням.

      Ще можна, як Японія, видобувати з глибини 300-1000 км. в Чорному морі метан-гідрат, запаси якого складають 45-75 трлн. куб. м. Але він навіть, не включений в проект оновлення енергетичної стратегії до 2030 року.

        Наостанок. 

       Мистецтво політики якраз у тому й полягає, щоби вміти домовлятись із дуже незручними і, навіть, недружніми сусідами. Якщо  це займає критичні національні інтереси, а у тебе немає військової сили США, або, хоча би, Туреччини. Правляча політична еліта, натомість сильній дипломатії, яка завжди обслуговує зрозумілу і ефективну цілеспрямовану стратегію, діє у режимі інтриг часу середньовічних престолів. Тому, справа у політиці. Найперше - президента. Вона, чомусь, одночасно не знаходить підтримки ні в ЄС, разом із США, ні в Росії, яка ще недавно ділила з Києвом прибуток від реекспорту газу. Зовсім не звертаючи уваги на закріплення Леонідом Кучмою законом вступу до  НАТО. Це здатне зламати Україні її сталевий геополітичний хребет – ГТС і зробити непотрібними її унікальні, найбільші у світі, західні газосховища, які страхують Європу від будь-яких газових криз.  У цій ситуації важливо зрозуміти, що Росія чи не єдина, яка може продавати нам природний газ і нафту у необхідних для стабільного розвитку об’ємах. Вона потребує сильної, відкритої політики. З опорою на інтереси національної безпеки і довіру суспільства, а не особистих торгів. Але головна відповідь – в політиці економічної модернізації, переходу до економіки високих енергозберігаючих і екологічних технологій і це знову політика.

       В іншому випадку нам залишиться тільки велика і довга труба. Порожня, як втрачений владою час і наші гроші.

     Багато читати, це як довго жити. Можна думати й цим насолоджуватись.