Опозиція проти опозиції.

У тринеєдиної опозиції немає спільної стратегії щодо 2015 року: від перезапуску всіх механізмів української держави, до способу зміни еліт і проблем правонаступництва, відношення до Тимошенко.

Опозиція має протистояти президентському курсу і вести послідовну боротьбу за владу. У демократіях вона комфортно чекає її ротації, володіючи впливом на виборців не меншим, а той більшим, аніж влада. У Великій Британії «опозиція її Величності» формує  офіційний «тіньовий кабінет міністрів», а її лідер ще й отримує пристойну винагороду від королеви за критику її ж уряду. В Україні дві паралельні опозиції – елітарна парламентська і народна. Вони різні і одна-одну мало розуміють.

      У авторитарних режимах опозиція жорстко переслідується як антидержавне явище із використанням усіх гласних і негласних можливостей, судово-правоохоронної системи разом із рейдерством в інтересах людей влади.

      Українська парламентська опозиція демократична. Бо виступає за введення і посилення демократичних принципів розбудови держави. Але, вона також й позасистемна. Бо повністю відкидає встановлену режимом президента Януковича систему цінностей, постійно їх дискредитує і підриває легітимність управління ним країною. Це повністю спотворює, руйнує хід усього національного політичного процесу.

     Президент і пануюча партія створили конституційну кризу і припинили ліберально-плюралістичний розвиток суспільства. Опозиція відповіла глибокою політичною кризою. Це її єдина можливість залишити собі реальний шанс на владу. Домінуюча у внутрішній і зовнішній політиці, вона була масштабно посилена президентом арештом та засудженням Тимошенко разом із Луценко.

       Виборці не дали на виборах до парламенту президенту створити керовану і лояльну до себе опозицію. На манер Римської республіки де діяли трибуни плебса (interctssio), наділених правом протесту.

      У опозиції й влади – абсолютно протилежні цілі. Опозиція, не виключаючи революції і масових акцій непокори, ставить мету усунення, повну зміну правлячого режиму. Той, у свою чергу, зловживаючи верховенством права і правосуддям, переслідує опозицію, маніпулює нею, підкуповує її та всіляко спотворює її діяльність.

      Це непримиримий конфлікт. Місць дотику для відновлення політичного діалогу між владою і опозицією майже не залишилось. Свідченням цьому - в’язні сумління, постійно зростаючий список політичних дисидентів і рішучий перехід на сторону опозиції Заходу. Останній, по суті, став у жорстку послідовну опозицію персонально до Януковича. Більш дієво, організовано і цілеспрямовано, аніж внутрішня опозиція, яка притримується виключно різкої і демагогічної тактики.

       Для відновлення геополітичного лідерства і перезаснування на панславянській ідеї державності, це використовує Росія. Вона – у опозиції до України і її президента одночасно.

      Неважко зрозуміти, що українська влада до цього часу так і не змогла правильно оцінити цей новий феномен і не випрацювала жодної (?!) реальної політики для виходу із цієї, цілком драматичної для неї і країни ситуації.

    Нова правляча еліта, в основному кланово мобілізувавши кадри одного регіону,  усі зусилля направила на побудову мегавлади із центром у президента. Неконсолідований авторитаризм. Як небезпечний  компроміс між диктатурою і демократією. Правління з обмеженим моралізмом. Президент став єдиним суверенним носієм влади у внутрішній і зовнішній політиці. В умовах прискореної фінансово-економічною кризою глобалізації це неминуче привело до важких інституційних поломок, значної втрати легітимності самою владою і зкочування до «слабкої, мінімальної державності» із неадекватною, до існуючих загроз системою, національної безпеки.

      Політична партія президента схильна до тоталітарних принципів партійного будівництва і заснована на безроздільній відданості, насназі, вірі, ентузіазмі і нетерпимості. Вона перетворила парламентарів у машини для голосування в інтересах владної верхівки і власників політичних партійних фракцій.

      Після встановлення, практично, тотального контролю над усіма секторами розвитку (соціально-політичного, економічного, інформаційного і безпекового) влада основною метою ставить безумовну перемогу Віктора Януковича на виборах 2015 року. При цьому, в умовах доконче визнання їх Заходом. Звичайно, з демонстрацією їх демократичних стандартів і переконливої підтримки виборців. Головне – зрозумілого і очікуваного провалу опозиції.

     Для цього команда президента застосовує нові технології.

     Телеолігархізація. Абсолютно більша частина телемедіа контролюється безпосередньо адміністрацією або через залежних від неї олігархів. Масово діють програми, при яких більшість громадян не вибирає і не обирає, а залишається в блаженному невіданні  і підкорюється.

        Опитування. Громадську думку не аналізують, а формують її під видом неіснуючих наукових систем. Демоскопічні агентства обслуговують тільки інтереси правлячої еліти. Вони фіксують відповіді громадян і, з  допомогою телемедіа і ЗМІ, тотально впливають на позицію виборців шляхом селективного і маніпулятивно продуманого розповсюдження результатів досліджень.

     Контроль. Відбувся перехід від позитивного розуміння безпеки до негативного. Законодавча діяльність у цій сфері направлена на мілітаризацію рентнозалежних від влади еліт, їх резиденцій, на нагляді  за неблагодійними до режиму категоріями громадян, послідовної легітимізації поліцейських репресій і демонстрацій строгості покарань. Ідеї солідарності, взаємодопомоги, демократичного визнання суверенності особистості і її активної участі в суспільному житті навіть не обговорюються. Носії прогресу, демократичних  цінностей лібералізму, інтелектуали, творчі особистості відчувають глибинний страх, втрату ідентичності, власної значущості, самодостатності.

      Згода громадян. Влада вважає, громадянське суспільство не здатним до супротиву. Його мовчання вона вважає своєрідним конклюдентним договором щодо  вибору доктрини управління країною. Це дозволяє їй діяти публічно  легітимно, у власних інтересах,  обманюючи виборців щодо своїх реальних намірів. Як не дивно, але така монополізація суверенних прав українців на управління державою не викликає постійного супротиву. Можливо:

 а) вони  постійно повстають, але неявним чином, оскільки опозиція сама не чинить опору;

б) соціальні реципієнти держави, населення депресивних територій, люмпенізований клас  обмінюють свою лояльність і готовність підкоритись на «соціальні пакети» і примарну стабільність;

в) панує державна ідеологія всезагальної сили страху і економічної зверхності, яким немає альтернативи;

г) супротив, особливо тривалий, коштує дорого, а у більшості, готових до нього, немає необхідних ресурсів;

д) влада вміло використала поразку «помаранчевого майдану» і створила ілюзію безнадійності масових акцій непокори, ефективно дискредитувала його лідерів.

     Розчарування і стрімке падіння рівня очікувань формують основу демократичної стабільності. Коли мова йде про реальні демократії. В Україні це призвело до мовчазної підтримки авторитарного правління, яке мало би «навести порядок і забезпечити стабільність».

       Влада, таким чином, отримала можливість максимально розширювати свій вплив на політичному полі. Аж до його повного захоплення. Переслідуючи свої особисті інтереси. Причому, взявши максимальні дивіденди при мінімальних витратах і втратах.

      До недавнього часу опозиція не була актором у цьому політичному театрі. Його роль виконувала одноособово Тимошенко. Вона й мобілізувала для участі у постановці національної драми спочатку Захід разом із Росією, а втім – і внутрішню опозицію.

       Західні демократії, за мовчазної підтримки нашого колишнього стратегічного партнера, висунули, Віктору Федоровичу ультиматум: звільнення політв’язнів на чолі із Юлією Тимошенко; радикальна реформа правосуддя разом із правоохоронною системою та відновлення легітимності конституційного процесу; проведення соціально-економічних реформ в стандартах політики Заходу. При цьому, на спільній комісії Україна-ЄС, 25 лютого цього року, європейські очільники-демократи, дипломатично уникли своєї ж ультра-радикальної позиції і, навіть, ризикуючи репутацією, відійшли від принципів відкритості об’єктивності і політичної неупередженості. Вони раптом «прикрили» українського президента від прогнозованої жорсткої критики щодо цих питань перед Єврокомісією і журналістами.

     Ціна – рішучість Віктора Януковича перемогти страх і випустити на волю Тимошенко з Луценком, гарантувати вибори президента з додержанням усіх демократичних процедур, а вибори законодавців – за відкритими списками.

     Цей мінімум дає йому шанс для Вільнюса, де у листопаді Україна, через Угоду про асоціацію, зберігає примарні шанси приєднатися до ЄС.

     Наступного дня німецька преса різко відповіла на це.  Рішення по Україні буде приймати не Брюссель, а Європейські столиці. Перш за все Берлін. І тільки при умові звільнення Тимошенко. Ультиматум відновлений.

       Тринеєдина опозиція ніякої участі у проміжному брюссельському фініші президента Януковича не взяла. Не захотіла? У неї немає спільної стратегії щодо 2015 року: від перезапуску всіх механізмів української держави, до способу зміни еліт і проблем правонаступництва, відношення до Тимошенко. Про це, із в’язниці, пишуть двоє в’язнів сумління, які стали вагомою частиною геополітики. Тому, немає політичної тактики протидії владі й способів тиску на неї. На внутрішньому і зовнішньому театрах війни за торжество демократії.

      Справа не тільки у відсутності узгодженої концепції управління країною, системи пріоритетів  і зрозумілої програми реформ. Опозиція до цього часу не створила єдиної  робочої групи для випрацювання фундаментальних принципів формування нової влади. Вона немає навіть спільних узгоджувальних механізмів, якими могла би демонструвати готовність до спільних дій. Таке враження, що вона навіть не читала резолюцію ПАРЕ 1601 (2008), http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/mpz/docs/753_1601_Opozytsija_rezoljutsija.htm, яка цілком присвячена функціям, обов’язкам і правам опозиції, де основною є «пропозиція переконливих політичних альтернатив владній більшості шляхом внесення на суспільний загал інших варіантів політичних рішень…» і «опозиції не варто обмежуватись явно недостатньою роллю критиків».

       Справа у Тимошенко.

     Здається, попори тривалу консолідацію навколо неї Заходу, підтримки її Росією, вона заважає не тільки президенту. Молоді лідери опозиції по черзі приміряють до руки президентську булаву. Пересвідчитись цьому зовсім неважко. Вибори у парламент «з  обличчям Юлі» були направлені на отримання якнайшвидше власного імунітету, а не на її звільнення. Як і входження у парламент, його легітимізація. Блокування парламенту відбувалось не з вимогою звільнення політв’язнів, а з політично-нікчемним, зовсім незрозумілим виборцям, питанням – персонального голосування нардепами. Виборці чекають їх рішень у своїх інтересах, не безплідної боротьби за процедуру. Мовби опозиція не розуміє, що влада ще й не використовувала арсенал перевірених і бездоганно працюючих інструментів президентської більшості законодавчого оформленням президентської волі. Та й його політтехнологи вважають сучасний парламент ідеальною жертвою для створення загальнополітичної кризи, яка продемонструє,  у потрібний момент, сильні, вольові і лідерські якості Віктора Федоровича. На тлі розгублених, із віртуальною риторикою, пересварених вчергове між собою лідерів опозиції він єдиний буде виглядати гарантом поганої, але вже звичної,  стабільності, і здатним навести порядок. У тому числі, і у власному оточенні, розібравшись із деякими олігархами в інтересах держави.

      Тому, Захід сам взявся за звільнення Луценко і Тимошенко. Над цим тривало  працює невтомний тандем Квасневського-Кокса. За пресою, Луценку ними була зроблена пряма пропозиція: звільнення, виїзд за кордон на тривале лікування. Але із повною відмовою від політичної діяльності. Цей крок мав створити політико-правовий прецедент для Тимошенко. Вони реально покинуті усіма. Тому, є висока вірогідність, що Луценко, особливо після двохгодинного «виховання» президента за закритими дверима у  Брюсселі, може скоро переїхати у «Шаріте». Але він просити не буде. Бо розуміє, що Віктор Янукович притиснутий плечима до стіни м’якими, як чавун, руками Європи.

    Із Тимошенко складніше. Реальний судовий процес, розпочатий слідчим суддею Оксаною Царевич за клопотанням генпрокуратури, показами свідків обвинувачення, витоком цілеспрямованої інформації у ЗМІ щодо організації Леді Ю. вбивства Є.Щербаня, робить для неї цю перспективу майже неможливою. Якщо у наступному троє профсуддів або суд присяжних не винесуть їй виправдальний вирок. За згоду на відмову від політичної діяльності  і на тривалу еміграцію. Інших пропозицій у президента, здається, не буде. Та Тимошенко неодмінно буде йти до кінця. Це вже зовсім інша жінка-лідер, особистість.

      Але, не все так просто. У «потішній» парламентській кризі відчувалась якась продумана зовнішня режисура. Ні. Не Андрія Клюєва, який ефектно довів ще раз свою унікальність, як «кризовий переговорник». Тим самим, сутньо послабивши позиції відданої людини Сім’ї – спікера В. Рибака.

      Фракція Кличко обрала для блокування парламенту не політичну, а процедурну проблему - особисте голосування нардепами. Вона, скоріше, вигідна президенту, аніж йому чимось загрожує. Тому, він і не зробив за цей час жодної погрозлової або, навіть, стурбованої заяви. Блокування було «пляжним» - регіонали, володіючи значною силовою перевагою, контролюючи майже усі масмедіа і друковані ЗМІ, й не намагались розблокувати сесійний зал, лише підбадьорюючи «ударну» працю молодих політиків заявами про негайну готовність це зробити. Помах невидимої чарівної палички – і парламент дружньо прийняв євроінтеграційну заяву та вніс заявлені опозицією зміни у регламент. Вона знову розійшлася по різних куточках, де є телекамери.

     Ви чуєте? За кулісами грає вже інша музика. Вона нестримна. Іноді заглушується все ще потужними літаврами оркестру преторіанської гвардії президента. Але її чути у втечі Хорошковського, переході «Інтера» до Фірташа-Льовочкіна, тощо. Силовики ще тримають контроль над ситуацією, але усе частіше прислуховуються до нової музики, що лунає із адміністрації і оточення президента.

   Це музика змін. Не виключено, що певна, впливова і фінансово незалежна частина оточення глави держави стомилась від постійних «кутів» його політики. Вони бояться санкцій, ізольованості. Одночасно із страхом майбутніх люстрацій і політичних трибуналів. Бо поразка на виборах Януковича гарантує Тимошенко свободу. Вони також розуміють, що воювати одночасно на двох фронтах – західному і російському – президент не зможе. Та й неминуче відкриється непередбачуваний внутрішній фронт. Відчувається, що шансів після Брюсселя підписати угоду про Асоціацію з ЄС до 2015 року більше не стало. А Митний Союз не є їх перспективою.

      Шахова партія. Вона тут грається у два ходи. Правильно. Із «Піонерським матом». При цьому, чорними фігурами.

     У звинувачення Тимошенко щодо її участі у вбивстві Є.Щербаня Захід не повірить. Надто грубо йому це пропонують. Якщо обвинувачення не знайде прямих доказів її вини, то в обвинувальний вирок «з чужих слів» та інших непрямих доказів не повірять і виборці. Тому, потрібно, аби перші і другі якось забули про Тимошенко. На невеликий, бодай би, до  2015 року час.

     Президента настійливо переконують, що потрібно створити сильного опозиційного лідера. Королевська не відбулася. Яценюк розгублений. У «Батьківщині» він не єдиний лідер. Надто залежний від Тимошенко і її сильної фракції в партії.  Тягнибок не випише нікому ніяких гарантій, а його поразка, як другого номера, на президентських дербі може привести до тривалого громадянського протистояння. Домовитись із ним можливо. Але на його умовах.

    Кличко зробив першу заявку на лідерство. Він кинув виклик більшості, проявив і здатність до тривалого супротиву, блокуючи втрачений у політичних координатах політики президента парламент. Таким чином,  змусив правлячий режим рахуватись із собою. На Заході він популярний. Не менш, як в Україні. У Росії його також люблять і чітко прораховують його потенціал, як політика. Він харизматичний і рішучий. Йому не потрібна ідеологія, в якій легко можна заплутатись, імпровізація макроекономічними, історичними політико-правовими зрізами. Вона вимагає глибокої особистої підготовки.

           Кличко може влаштувати усіх  - від невідомої нам ще частини команди президента, яка чекає власної відставки, телеолігархів, аж до регіональних еліт Заходу і Сходу. Головне, - президент переконаний, що він йому не суперник. Навпаки, він здатен переключити увагу з Юлі на себе, замінити її як загальнонаціональний лідер.  І з цим можуть усі погодитись.

     Хід перший. Кличко стає єдиним лідером опозиції. Незалежно від позиції Тягнибока і власної участі у виборах мера Києва. Тимошенко це визнає. У неї немає вибору. При цьому, всі розуміють, що єдиним переможним і ефективним для майбутнього кандидатом у президенти від опозиції може бути тільки вона.

     Хід другий. Ставка усіх, хто не увійшов у Сім’ю, буде зроблена вже у 2014 році, саме на Віталія Кличко. При цьому, президента будуть переконувати, що Кличко готовий до переговорів про правонаступництво влади з лояльністю  до нині пануючих еліт, а також на певні гарантії щодо імунітетів.

    Якщо у цей пасьянс, що вже розкладають перед Віктором Федоровичем, не втрутиться молода команда Сім’ї. Для цього існує тільки одна умова – Янукович визнає, що шансів перемогти у, вже близькому п’ятнадцятому, не залишилось. Знаючи його, у це ніхто не повірить.

     Скажете, легенда. Так воно й є. Але тоді усе інше свідчить, що опозиція постійно виступає проти своїх же інтересів: не консолідується, не висуває зрозумілі для суспільства гасла, не відстоює його корінних інтересів, а маскує свої цілі за театралізованими парламентськими спектаклями і телевізійними щоу-емоціями. При цьому, вона частіше критикує сама себе, аніж пануючу партію і її владу. Здається, і ви так думаєте. Бо 25 лютого не поспішали на Хрещатик. Тому, опозиція змушена була наймати пару сотень професійних мітингувальників, аби нагадати нам з вами та Брюсселю, що «є ще порох в порохівницях». Правда він давно вже не горить.

     Опозиція проти опозиції. Це класичний план усіх, без виключення авторитарних лідерів і політичних диктатур. Він потрібний для політичної легалізації псевдодемократичного фасаду режиму одноособової влади. Все буде залежати від гри оточення президента і його здатності втримати ситуацію у 2013 році.

      Зимі здається, що вона грається з весною. Ще щось може відбутись. Містично і поза строгими сезонами. Вона, то морозить бляклий київський простір, то ховається сірими, льодяними кучугурами в тіні арок і під’їздів Подолу, Троєщини, брудних, у запустінні і приреченій самітності довжелезних рядів палаток - «Юлі волю», - на Хрещатику. Вони зовсім, як люди: зіщулились, притисли обірвані одежинки одну до одної. Гріються в байдужих обличчях колишніх свободолюбивих майданних повстанців. Іноді, налякана сонцем зима зло налітає сирим, вологим холодом з Дніпра на люд, що кудись поспішає, щось гомонить, кутаючись у хутра, зігріваючись ароматним димом першої цигарки і пірнаючи в черево метро. Як би втікаючи в інший світ. Між людьми, потоками машин, механічними звуками вулиці у пошуках їжі господаровито снують сірі ворони з головами-маніжками. Молоде, яскраве сонце, з легкістю пробиваючи ще малорухому стиглість, грає загадковим вороненим металевим блиском на їх чорнокрильних опіреннях. Весна десь там, за горизонтом. Чомусь не поспішає і не посилає нам знаків теплом і пролісками. Але її не зупинити.  Стрітеня.