Бориспіль у судомах.

Враження, - що люди кудись втікають. Бориспіль працює з перебоями. Рейси МАУ відмінено.

Враження, - що люди кудись втікають. Від якоїсь важкої загрози, яку вони не можуть зрозуміти і пояснити. Біля терміналу «F» у Борисполі працює величезний американський грейдер і ще пару тракторів, схожих на «Білорусь». Вони насувають на зустріч один-одному кучугури снігу, що схожі на загороджувальні дамби перед стихією. Стихія – це ми: їдемо на своїх обледенілих машинах, тягнемо геть мокрі валізи, кутаючись у несезонну одежу. Усі поспішають з різновеликими дітьми на море. Короткі шкільні канікули. Батьки з несамовитою відвагою, тілами пробивають вузькі проходи через ущільнені сталевими ковшами божевільних чудовиськ, що безпорадно їздять туди-сюди, снігові бархани. За ними, то пірнаючи в брудно-коричневий сніг, то виринаючи весело перебігають відмінники, нагороджені турами у теплі краї. У терміналі «F» людей більше, аніж його проектна спроможність. Сидіти ніде, стояти важко, особливо починаючи з 4-5-6 години безперервного «стоїцизму». Жодна довідкова не працює. Жодної інформації ні про що, немає. Ніхто ні з ким не розмовляє. Людей у формі, працівників аеропорту ніде не видно і не чути. Люди ходять у туалет з валізами і сумками. Сидять біля стійок реєстрації, на доріжках для вантажу. Двоє міліціонерів, намагаючись не дивитись на пасажирів, ходять попри стіни і кудись надовго зникають. На малесеньких екранах, далеко розміщених інформаційних дисплеїв, червоним залито, що усі рейси компанії «МАУ» відмінені. Люди штурмують каси «МАУ», інформаційні віконця, доводячи себе і працівників аеропорту до спалахів неврозних емоцій. Оголошують щось про наш чартер. Штовхаємо дітей, які осідлали валізи, як на останній пароплав з Одеси. Виявляється, що компанія роздає на кожного пасажира із великих, добре м’ятих поліетиленових мішків по скупому бургеру з маленькою пляшкою «Моршенської». Людське інформбюро каже, що аеропорт закритий спочатку до 17 години, а потім і до 10 години завтрашньої неділі. Невідомо де медпункт, де можна отримати довідку про свій рейс. Підходжу до службовця аеропорту у формі, який безперервно розмовляє по мобільному-телефону. Робить вигляд, що не чує, бо дуже й дуже зайнятий. Нуль логістики, нуль готовності тобі допомогти за мої гроші, як платника податків, нуль взаємності, нуль підтримки. Ти чужий, зайвий, непотрібний. Показують пальцем, перешіптуються і запитуються, що Гавриш тут робить. Посміхаюсь і думаю, а що робить наша українська влада, яка хвалиться сучасними аеропортами, збудованими за декілька бюджетів до Євро-2012. Як сьогодні почувають себе ті віце-прем’єри, які розповідали, що збудували кращі у світі аеропорти у яких люди відчувають себе пригнічено, розгублено, як в резервації, заряджаючи свої телефони і айпеди, відключивши від мережі якісь холодильнички, кавоварки і малозрозумілі металеві ящики.

     А на вулиці, під дикими істеричними танцями зими, лежить п’яний березень. Йому співає хурдельно, завиваючи адреналіном зима, що повернулась після реінкарнації. Велетенські аеробуси і боїнги на тлі її вакханалії виглядають немічними і безпорадними. Небо десь тріснуло і звідти сипле, мете, періщить, видуває у велетенську трубу сіро-білу слюду, яка засипає і засипає ще ненароджену весну.  

P.S. Половина траси до Борисполя щільно заставлена фурами, частіше по дві в ряду. Вони перекрили, пробуксовуючи на ожеледиці засипаній снігом, всі полоси. Через вузькі щілини в них, намагаються просунутись сотні економ-класів і VIPів. Окремі «бєзпрєдєльщиків» їдуть по зустрічній полосі. Якось не страшно. Незрозуміло, чому зовсім немає ДАІ. Зазвичай вони стоять ритмічними кордонами із радарами і ловлять безпечних «лохів». На трасі допомоги й годі очікувати. Це усі розуміють.