Хто захистить уже всиновлених українців?

Наші консульства досі не мають повноважень контролю над усиновленими українцями, а надмірна бюрократизація процедури всиновлення важкохворих діток не залишає їм жодного шансу на виживання.

Наразі важко сказати, що є більшою нашою бідою – невлаштованість українських безбатченків, приречених на вимирання з 16 років у притулках для інвалідів, чи безконтрольність різномастих збоченців, які безкарно збиткуються над усиновленими сиротами. Насправді, й те, й інше – за межами здорового глузду, людської гідності і терпіння.

Тішити себе ілюзією, нібито проблема розсмокчеться сама, марно і злочинно. Наші консульства досі не мають повноважень контролю над усиновленими українцями, а надмірна бюрократизація процедури всиновлення важкохворих діток (з ДЦП, синдромом Дауна, ВІЛ/СНІД) не залишає їм жодного шансу на виживання.

Без права на виживання

Досвід інших країн підказує, що поліпшити ситуацію може приєднання нашої держави до Гаазької конвенції з міжнародного усиновлення. Адже українські сироти потребують у комплексі – і захищеності, і перспективи. У тому числі, гарантій особистісної самореалізації – у громадській, бізнесовій, мистецькій діяльності тощо.

При цьому їхня соціальна і психологічна реабілітація потребує коштів, яких немає ні в держави, ні в більшості усиновлювачів. Не кажучи вже про лікування сиріт із проблемним здоров’ям – їх в Україні близько 12 тисяч!

Так само не є секретом, що далеко не кожна українська родина здатна всиновлювати важко хворих дітей – в умовах економічної розрухи і нестабільності. До прикладу, в 2012 році українцями було всиновлено лише 8 дітей-інвалідів, між тим як зарубіжними родинами – 144. Могли б і більше всиновити, але багатьох іноземців відверто насторожує бюрократизація і «тінізація» питання – задовгий термін, заскладна процедура, засилля корупції, фальсифіковані діагнози тощо. Така система жодним чином не захищає дитину, але відлякує потенційних піклувальників.

Насправді, можна дискутувати до посиніння навколо викликів і ризиків – але що робити зараз із десятками тисяч дітей, яким доля досі не посміхнулася?! І не факт, що посміхнеться взагалі – хоч колись! Адже загалом у минулому році пощастило 2819 діткам – з 26 тисяч українських сиріт – трохи більше 10%…

Всупереч інтересам «тіньових» посередників

До останнього часу питання надмірно політизувалося – не без підтримки посередницької мафії. Адже для неї штучна бюрократизація процедури усиновлення – Клондайк. Відповідно, кожна хвилина непідконтрольності органам державної влади – на вагу золота! До прикладу, дитину може бути усиновлено іноземцем, якщо вона перебуває на обліку відповідного центрального органу виконавчої влади не менше року. А якщо ні? Тоді ласкаво просимо/запрошуємо до неформальної комунікації – за неофіційними тарифами.

Чому всесильні посередники проти Конвенції? А тому, що вона гуманізує процедуру міждержавного усиновлення і виводить їх із «тіні», змушуючи відповідати за кожний крок і за кожне рішення, прийняте всупереч інтересам дитини.

З одного боку, стаття 8 Конвенції жорстко зобов’язує центральні органи тримати під особливим контролем оборудки, пов’язані з посередницькою діяльністю – якщо вона є легальною. До прикладу, в Литві, що приєдналася до Конвенції, посередників немає взагалі, а міжнародне усиновлення відповідає винятково центральний орган – державна служба з питань захисту прав дітей та усиновлення Міністерства соціальної політики і праці.

З іншого боку, в Конвенції (ст.ст. 14-19) чітко виписано процедуру, що передбачає:

1) подвійну перевірку потенційного всиновлювача обома державами;

2) контроль над тим, чи були використані всі можливості всиновлення дитини в рідній країні;

3) гарантії з боку держави, де проживатиме всиновлена дитина, що її найвищі інтереси захищено, тощо.

Іншими словами, ми досі не приєдналися на ключових положень, якими могли б гарантувати не лише подвійний державний контроль за міждержавним всиновленням, але й безпеку вже всиновлених українців!

За межами політизації

На щастя, минулої сесії Конвенцію поховати не вдалося – після тривалих дискусій переважна більшість фракцій зглянулася над дітьми, позбавленими не лише родини і здоров’я, але й державної турботи.

Ратифікацію принципового документа відклали до повторного першого читання, а в червні його ретельно розглянули в профільному комітеті і доопрацювали – на виконання Постанови ВР №235-VII від 15.05.2013.

По-перше, доповнили проект заявою до статті 4 Конвенції, що дозволяє всиновлення винятково за умови отримання від центрального органу держави, де проживатиме дитина, зобов’язань інформувати наші дипломатичні (або консульські) представництва про умови її проживання і виховання до виповнення нею 18 років.

По-друге, унеможливили діяльність в Україні організацій, акредитованих іншими державами для посередницької діяльності, без надання їм повноважень з боку центрального органу України відповідно до порядку, затвердженого нашим Кабміном.

По-третє, зобов’язали центральні органи обох держав «вжити всіх можливих заходів для повернення в Україну» всиновленої дитини, якщо всиновлення буде скасоване в установленому порядку або визнане недійсним. 

А за кілька днів проект ратифікації Конвенції розглядатимуть у сесійній залі знову – отже, депутати матимуть шанс спокутати гріх і нарешті прийняти рішення в інтересах сиріт, ображених не лише долею, але й політиками.

І насамкінець

Позаминулого тижня медіа відгукнулися на арешт американця українського походження, що тримав під замком прийомних дітей, усиновлених в Україні. Дика історія виявилася для наших дипломатів справжнім шоком – вони наразі не мають жодних формальних підстав вимагати в місцевих адміністрацій надання навіть елементарної інформації про всиновлених дітей, аби тримати ситуацію під контролем.

Якби Рада прийняла відповідне рішення ще минулої сесії – потерпілі діти були б уже під наглядом наших консульських служб і під захистом Конвенції.