Українська політика

Театр абсурду

Політичні баталії постійно притягують увагу громадян, роблячи їх пасивними учасниками цього безглуздого процесу. Попри згаяний час за переглядом чисельних ток-шоу, недоспані ночі й емоційні переживання, весь цей „театр” нічого корисного звичайному українцю не дає. Навпаки, постійна “політична балтологія” все більше нагадує випуск пари з діжки, яка вже давно мала б вибухнути.  Чи то недолугість чинних очільників опозиції, чи то вміле маніпулювання влади, але насправді, попри економічні негаразди країни і тотальне зубожіння нації, хвиля загальноукраїнського супротиву все ще не народжується. Малочисельні мітинги партійних активістів не знаходять масової підтримки населенням, але, що найстрашніше, так це те, що керівники опозиційних партій наче і не збираються провокувати активні дії. Згаяний момент під час підрахунку результатів попередніх виборів – це лише одна з багатьох втрачених можливостей, коли можна було змінити хід історії в країні. Даремно переймаються нерозумінням ситуації, що склалася, учасники мітингу 5 листопада минулого року під стінами ЦВК. Вони до сих пір не можуть збагнути весь трагізм подій, бо опозиція змарнувала шанс закликати Україну до акції громадського супротиву чи непокори, натомість – безцільно “проморозила” людей. Про справжні причини такої стриманості можна тільки домислювати. Можливо – це чітко прорахована недоцільність таких упереджених дій, можливо – небажання пришвидшення змін, які можуть теперішніх „опозиційних” лідерів відкинути на лаву запасних. Адже зміни, передусім, визволять з в’язниць Тимошенко та Луценка, які, скоріш за все, і очолять чи то опозицію, чи то нову владу. Як на мене, то, скоріш за все, вибрана позиція безвідповідальної опозиції – більш прийнятне середовище для реалізації власних амбіцій сучасних опозиціонерів. І хоча численні брифінги “чарівної трійці” нагадують картину В.Васнецова “Богатирі”, коли повні сил і мужності опозиціонери символізують потужну монолітну силу, все більше і більше людей помічають за цією міццю неузгодженість і протиріччя, конкуренцію і корисливий розрахунок. Чвари і “підстави” навіть не прикриваються. І ця “міжвидова конкуренція” буде тільки посилюватись. Висунення Кличка Об’єднаною Опозицією без узгодження, для виведення його з президентської гонки, це лишень квіточки з того, що, боюсь, чекає нас попереду. Війну прес-служб вже видно навіть не досвідченим оком і це стримує підтримку громадянами всіх трьох політичних сил. Саме конкуренція сучасних політичних лідерів, їх неузгодженість у діях і бажаннях, дає можливість Партії регіонів міцно триматись у сідлі влади. Втрачена довіра до ОО навіть ідейними партійцями „Батьківщини” ефектом доміно передається кожному в суспільстві. Надії і вотум довіри, яке дало суспільство „Свободі” та „УДАРу”, теж поки не підкріплені конкретними діями. Єдина вірна позиція з початку року щодо відстоювання особистої участі у голосуванні стала лакмусовим папірцем, який показав, поодиноким чергуванням уночі „ударівців”, що у нас в опозиції лебідь, рак та щука. Гетьманство пронизало все суспільство і приєднання до навіть потрібної вже розпочатої акції трактується політиками, як визнання власного програшу. Масло вміло підливає проплачена владою преса, а відтак і потужного супротиву нам ще, напевно, довго чекати.

Політичні лідери України – це далеко не лідери європейських політичних сил, виплекані цивілізаційно-логічними процесами партійних рухів.  Вони не вміють йти на компроміси та поступки, бо їхня стратегія – виключне домінування і це, на жаль, природній наслідок існування у нас виключно партій однієї особистості. Україна переживає час становлення моделей політичних еліт, які світ переживав ще на початку ХХ століття. Однак, оскільки сучасний українець, як завжди, шукає власний і обов’язково відмінний спосіб ведення господарки, то і політика у нас нагадує „театр абсурду”. Нам залишається тільки роздумувати про можливість створення потужної політичної сили, побудованої на принципах самофінансування і самореалізації. Сьогоднішня модель бізнес-проектів під назвою партій, це поки що – біг на місці. Витрачені з центру гроші на утримання місцевих партійних осередків – це лишень кошти, вкладені у бізнес, які мають повернутись, але вже з прибутком. Залишається мізерний шанс сподіватись на те, що бізнес-проект буде соціальним і направленим на безкорисливі справи.

Як і все суспільство, я чекаю викристалізацію дієвої сили, яка змогла би притягнути довіру громади і згенерувати хвилю протистояння. Сподіваюсь, що ці критичні роздуми, поміж іншими, піщинкою будуть наповнювати шальки терезів неминучих прогресивних змін.

Цим дописом намагаюсь розбурхати свідомість українців і підняти з глибини сердець колись вільного та непоборного народу бажання жити у справедливості. Тільки об’єднання і самоорганізація населення зможуть спровокувати прогресивні зміни шляхом спонукання до активних дій політиків.