Франкфурт

Правдивий випадок

В 1999 році я працював в проекті МФК, який займався реструктуризацією сільськогосподарських підприємств (читай – колгоспів) в сучасні форми господарювання. Проект був неймовірно складний, тим більше, що починався він в Донецькій області. Ми тоді казали, що якщо вдасться це зробити на Донеччині, тоді можна таку реструктуризацію провести де завгодно. За результатами першого етапу проекту було створено приблизно 25 товариств з обмеженою відповідальністю та фермерських господарств. Ми подумали, що було би корисним для них організувати навчальний тур до Америки, вивчити досвід господарювання. Так ми і спланували цей тур – 9 днів в Міннессоті, 40 учасників (25 директорів ТОВ та фермерів плюс віце-губернатор плюс начальник управління зем.ресурсів плюс заступник управління АПК плюс чотири голови райадміністрацій і так далі) і на додаток два watch dog’а (хто не знає, так на професійному жаргоні називаються відповідальні за програму у турі). Ці 9 днів і 40 людей забезпечили мою популярність років на десять в будь-яких компаніях, адже такої кількості смішних, кумедних і навіть чудернацьких випадків в одному часовому проміжку у мене, мабуть, більше не було.

Отже, ми летіли в Міннеаполіс через Франкфурт. Треба сказати, що до цього ні я, ні моя колега (інший watch dog) в США не були, як не був там і жоднен з учасників. На той час про Америку розказували всілякі жахи – що на кордоні вас можуть заслати назад навіть якщо у вас є віза, але ви не сподобалися імміграційному офіцерові, що везти в Америку не можна нічого і таке інше. Перед відльотом з Києва, ми зібрали всіх учасників в нашому офісі і за старовинною радянською традицією провели інструктаж. Я сказав їм просто (оскільки я працював з ними майже рік, то знав як краще підібрати слова) – «Щоб ніяка бл… не додумалася взяти з собою жодної їжі. Американці викинуть її в кошик, а нашу групу завернуть назад. Тоді я подзвоню і доповім губернатору хто винний в цьому, а він того й – ви поняли?».
- А як же ж бути з горілкою ? – спитали селяни. Розуміючи, що я надто сильно загвинтив гайки, та базуючись на достовірній інформації, що таки по літру в США ввозити можна, я милостиво дозволив їм взяти трохи алкоголю. Учасники групи з явно втраченим настроєм поїхали до готелю в Борисполі, де вони мали провести ніч перед нашою мега-поїздкою. Пригоди розпочалися.

Вранці, прибувши до готелю, я звісно відзначив трохи підім’ятий вигляд переважної більшості учасників. Відповідь на моє запитання була легко прогнозованою - вони знищували запаси їжі і алкоголю. Поки що все залишалося в межах здорового глузду.

 В славному 99-му Міжнародні авіалінії України годували пасажирів повноцінним обідом і  (заздріть нам молодь!), наливали (а то!) по повній. Тоді особливо не заморочувалися з маленькими пляшечками, лили прямо з пів літрів.

Стюардеса, мабуть, не дуже перейнялася необхідністю вивчення американського передового досвіду с/г, оскільки вже через півгодини польоту підбігла до мене і заявила: « Я більше не буду наливати отому мужчині, він вже випив три порції горілки і навіть ущіпнул мене за попу». Наливати перестали, але це не зупинило загальної атмосфери щастя та радості. А тепер – Франкфурт.

Аеропорт Франкфурт зустрів нас невеликим дощем. Ми досить швидко знайшли вихід на транзит. Ми поспішали, адже рейс на НьюАрк відправлявся досить скоро. Один з моїх фермерів рухався не досить впевнено, а коли треба було повертати праворуч і зовсім впав, не втримавши керування власним тілом. Це був любитель горілки і поп стюардес Микола (правильніше Ніколай – самоназва). Стоячи посеред франкфуртського літовища, я почав віддавати команди бійцям, які ще трималися на ногах – "швидко його до туалету, відливати водою, чи є у когось альказельцер, дайте йому води і т.д". Команда швидкого реагування привела пасажира рейсу до стану, який можна було би назвати частковим розумінням реальності. І ми пішли до гейту, тобто брами. Німець як тільки глянув на Ніколая зразу сказав: " Цього я на борт не пущу". Звичайно, у мене було безліч листів підтримки від посольств, міжнародних організацій і т.і., але це не справило на німця жодного враження. "Він п’яний,- пояснив мені сек’юріті, - "а в такому стані на борт не можна". "А що нам з ним робити?," - спитав я. "Ви собі летіть в Америки, а він поїде в готель, відіспиться і наступного ранку полетить тим же рейсом,"- пояснив німець.

-         Але ж він не знає мови, як же він тут один...

-         Тоді залишить з ним когось, хто знає мову

Когось - це або мою колегу, або залишатися самому. Ну що ж, подумав собі, залишуся, заодно й Франкфурт подивлюся – я ж тут ніколи не був. Наша група, привітно махаючи руками, зникла в рукаві гейту, а я залишився наодинці з Ніколаєм, який неприємно тхнув і просив пива. "Значить так, - сказав я, - зараз їдемо в готель, там я купую тобі пляшку пива зачиняю ззовні і ти спиш весь день. Поняв?"  "Поняв,"- сказав Ніколай.

Ми спустилися вниз до офісу імміграційних офіцерів. Як ви уже здогадалися ніяких німецьких віз у нас не було, але у мене було величезна віра в те, що  наші рекомендації тут спрацюють і, що головне,  спрацює обіцянка сек’юріті. Іммміграційник подивився на нас, вислухав нашу історію і (ви, звичайно, вже здогадались) сказав мені:
- Ви можете пройти в Німеччину, а він – ні.
- Чому ?
– Тому що він п’яний.

- Що ж нам робити?

- Нехай він трохи прийде до тями, а тоді я може його пропущу

- А якже я?

- Ви можете пройти до Німеччини в будь-яку хвилину.

Ми повернулися до транзитної зони.

" Сідай на стілець і спробуй швидше протверезіти,"- сказав я Ніколаю, сподіваючись на те, що мені ще вдасться ознайомитися з туристичними принадами Франкфурта.

Ніколай сів і ніби заснув. Я сів через ряд від нього (щоб мене не ідентифікували з цим чоловіком) і невдовзі теж заснув. Прокинувся я від дивного галасу – відкривши очі, я побачив, що Ніколай намагається щось довести двом середнього (майже літнього) віку німкеням.

"Мій батько в’їхав до Берліну на танку!," - розпочав він знайомство.

Німкені не знали російської, тому на всяк випадок почали гукати перекладачів з поліції. Поліцейські не забарилися і були вже через дві хвилини. "Це ваш друг?," - запитав мене поліцейський.

Я коротко розповів нашу історію. Відчувалося, що я нарешті знайшов людину, яка може мені поспівчувати.

"Може посадити його до в’язниці?" - запропонував мені вихід поліцейський.

А що, подумав я, це був би непоганий вихід. Ніколай трохи побуде під наглядом – зранку його віддадуть, а я тим часом поїду до міста і трохи відпочину.

- Так, посадіть його до в’язниці. Тільки майте на увазі – завтра у нас о 10-й рейс до Америки, і він має бути тут для посадки.

"В Німеччині," - пояснив мені поліцейський,- "в’язниці не працюють по вихідних. Тому забрати його ви вже зможете тільки в понеділок".

- А що ж мені тоді тут з ним робити?

- Що хочете. Але якщо будуть ще проблеми – тоді до в’язниці ми заберемо вас обох. До понеділка, звичайно.

Поліцаї пішли, проблеми залишились. Ніколай спробував поговорити з польською стюардесою (тема була та ж сама як і в літаку до Франкфурта), але це мені вдалося відносно легко локалізувати.
"Купи мені пива," - попросив Ніколай. Треба сказати, що я від самого початку проблеми вилучив у нього всі документи та гроші, віддавши гроші його друзям і залишивши документи у себе. Його було шкода – що станеться від кухоля пива, подумав я. Ми підійшли до бару.

-         Одне пиво, бітте

-         Вам я наллю пиво, йому – ні, - відповів кельнер

Довелося купити Ніколаю водички. Після півлітра води, він був щасливий і заснув відносно надовго. Пересвідчившись, що він спить, я вирішив трохи прогулятися по Франкфуртському аеропорту. Повертаючись з цієї прогулянки, я побачив дивний рух. Слід сказати, що на той час у Франкфуртському аеропорту було багато Duty Free у вигляді круглих приміщень зі скляними стінами. Саме в одному з таких магазинів і відбувалася імпреза. Ніколай зайшов туди за алкоголем. Але, оскільки грошей він не мав, Ніколай намагався обміняти покривало (сестриця Альонушка сидить біля озера та плаче за Іванушкою, який обернувся на козенятко), типовий совєтський ампір, на пляшку вина.

Дівчина з Duty Free ошаліло дивилася на нього та поривалася викликати поліцію.

-         От цього не треба, - рішуче сказав я, - ми вже йдемо.

Я схопив Ніколая і витягнув його з Duty Free.

- От дурепа, таке хороше покривало, за нього можна ящик такого вина взяти, - сказав він.

-  Все, Ніколай, тут ти вже їдеш додому.

- Нє, Коник, ти цього зробити не можеш. Мене запросили, у тебе будуть проблеми.

- А тут мені вже все рівно, - сказав я.

Я пішов до каси і поміняв його квитка на квитка до Києва (ще довелося й доплатити). Кинув йому квитка та паспорт і пішов до Німеччини.

В офісі імміграційних офіцерів, замість мого знайомого, сиділа якась жінка-офіцер.

- Я хочу в місто, мені треба виспатися, - сказав я (вже було майже сьома вечора, а вся історія почалася в 11 ранку)

- З цим ? - спитала вона, тримаючи двома пальцями мій паспорт України, - сідайте он там.

На лаві  місце було лише поміж  підозрілими людьми східної зовнішності. Щоб не забруднити мій найкращий костюм (в якому я, зрозуміло, і їхав до Америки), я підібрав лікті і витягнув руки вперед. Прямо переді мною був коридор і я почав думати про те, а чого я, власне, не пішов до Німеччини вранку. І тут я побачив струнку фігуру у форменному кашкеті – це був той іміграційний офіцер, який гарантував зранку, що тверезі і нормальні хлопці завжди проходять до Німеччини.

-         Херр Офіцір, Херр Офіцір, - зарепетував я

Офіцір зупинився і вислухав мене.

-         Впустіть його до Німеччини, - звернувся він до жінки

-         Але ж подивіться на це, - показала вона мій паспорт

-         Впустіть, - сказав офіцер

-         А чи є у вас 10 марок, - якось недобре спитала у мене жінка.

-         Є, - радісно сказав я.

І поїхав до Франкфурта.