Як скористатися царським подарунком Віктора Януковича

Із новим розворотом курсу президент втратив стратегічну ініціативу. Але щоб ідею євроінтеграції не загубила країна потрібен загальнонаціональний страйк.

Українці Майдан пройшли. І вийшли на Європейську площу. Але куди далі йти і з ким – ніхто не знає. Тому ті, хто остаточно розчарувався в українських партіях – лишився на Майдані твердо стояти на місці й вимагати (в кого?) «Банду геть!». Все це чують лише замерзлі на осінньому холоді міліціянти й цілком поділяють гасла таких же замерзлих громадських активістів.

Не більше результатів має й партійний осередок на Європейській площі. Щоправда час від часу там намагаються когось штурмувати, кудись іти, щось вимагати – тобто діяти, але й у них результату небагато.

Все це може захлинутися з першим великим снігом й настанням справжніх холодів, котрі уже під Києвом.

Що далі? Ходоки поїхали до Юлі спитати, що робити. Але до Юлі не дійшли. Та, схоже, давно відгороджена від світу, вона й сама не знає, що далі робити і як досягти, врешті, результату. З її листа видно, що вона вже згідна на найпасивніші дії опозиції, на найбільші компроміси, аби лишень президент підписав угоду про євроасоціацію. А там уже якось Європа й світ його домучає. Може й так. Але якщо такими темпами пан президент реалізуватиме європейські норми й стандарти, то до цього можуть багато хто не дожити, а Україна ще довго перебуватиме в середньовіччі.

Європейці, може, й згодні на те, щоб Україна просто перебувала в їхньому силовому полі й хоч би якось рухалася вперед. Нехай і поволеньки. Але чи згідні з такими темпами українці? Маючи величезний потенціал країни, вони вже найближчим часом хочуть побачити й на собі відчути реальні результати.

Як не сумно це визнавати, але справжніх лідерів Євромайдану, котрі б сформували сьогоднішній реальний і ефективний порядок денний країни, поки немає. А ті, хто є, навіть не прагне конкурувати між собою пропозиціями ефективного розв`язання вітчизняних нагальних проблем. Вони продовжують товкти воду в ступі. Одні й ті ж слова, одні й ті ж гасла. Якби не євроінтеграція – не мали б про що говорити.

Але добре, що країна все ж має особистостей, здатних протистояти досить згуртованій і жорсткій силі цинічних, брутальних, денаціоналізованих пострадянських ділків, об`єднаних примітивною справою грабунку того, що залишилося від соціалізму. Ці нові громадські й партійні лідери, може, ще кепсько знають світовий досвід розв`язання загальнонаціональних вузлів, а чи не осмілюються цей досвід оприлюднювати. Інакше вже зрозуміли б, що нині одним із найкращих способів досягти найбільшого результату, як показує міжнародний досвід, є найшвидша організація загальнонаціонального страйку. Наші чинні формальні лідери країни знають лише мову сили. Все інше – пусті балачки.

Минула неділя й активність українців, котрі відгукнулися на поклик Євромайдану, показала, що народ розуміє нагальну необхідність радикальних дій. Тільки взявши за горло владу можна очікувати від неї реальних дій на користь людей. Іншої мови вона не знає. І це особливість не тільки української влади. По тональності вчорашнього відеозвернення Віктора Януковича можна зрозуміти, що влада вже почала боятися народу. То чи не час поговорити з українськими можновладцями їхньою мовою?