Віктор Янукович вчить Європу поважати закони

До гримучої суміші демагогії і лукавства молодих демократій і демократів виявилися неготовими політики Старого світу.

Якби нині Віктор Янукович поставив перед ЄС питання про негайне прийняття України до Євросоюзу взамін на волю Юлії Тимошенко, питання негайно було б розв`язане. Настільки спантеличені єврочиновники політичною демагогією про верховенство права й святість законів у нашій країні та щирими, здавалося б, обіцянками подолати рештки радянських анахронізмів. Схоже, наші європейські друзі вже дуже втомилися від слів і запевнень. І готові на серйозні поступки й компроміси, аби лише прозвітувати перед своїми європейськими офісами, що завдання виконано і Юлія Тимошенко на волі. На якій уже волі – то інше питання, але угоду про асоціацію можна підписувати.

Бог із ним з тим клятим вибірковим правосуддям й політичними переслідуваннями. Аби лишень підписати той бажаний документ про асоціацію і досягти позитивного результату. І позбавити непрогнозовану і як завжди войовничу російську імперію, що знову грає м`язами, її історичного осердя й вдалого природно-кліматичного плацдарму.

Звичайно, можна зрозуміти втому окремих єврочиновників, що прагнули впродовж двох останніх років чесно виконати свою місію, але й не підозрювали з яким непростим партнером доведеться мати справу. Але втома єврочиновників і їхня згода на компроміс – це ще не розв`язання проблеми. Є ще й не дуже «втомлені» в Європі, щоб зі всією принциповістю можуть поставитися до проблеми України.

Врешті, справа навіть не в звільненні Юлії Тимошенко. Як це не жахливо звучить. Справа в принципі: або Україна приймає європейські закони, прагнучи приєднатися до найпередовішої конгломерації народів, і розв`язує проблему політв`язнів і вибіркового правосуддя, сучасної чесної і справедливої судової системи. Або її лідери нині нікому не морочать голову й чекають, коли їхній народ буде доведений до такого стану, що іншим радикальним чином розв`яже всі свої старі проблеми. І розбереться зі всіма своїми демагогами, олігархами й псевдополітиками.

І якщо Європа таки «втомиться» й прийме лукавий план чинного президента країни, котрий з усіх сил прагне позбавитися свого найпершого конкурента на майбутніх виборах, тримаючи його за ґратами, то це не робитиме честі Євросоюзу. І ні на крок не просуне Україну до цивілізованого суспільства. А найшвидше, що ця імітація ходи до ЄС принесе тільки шкоду. Бо напередодні наступних президентських виборів люди отримають лише чергову порцію розчарувань і зневіри. «Якщо вже Європа не змогла справитися з донецькими хлопцями, то що можемо ми?»

Поки несподівано тверду лінію зайняла опозиція: ніякого спецзакону для лікування політв`язнів. Мінімум – помилування. Це може трохи зніме євровтому.

Ще свого слова не сказала з приводу підготовки законопроекту, зініційованого президентом, Юлія Тимошенко. Врешті, канікули для лікування – це надто принизливий для неї варіант. Така мужня людина без сумніву не погодиться на такий розв`язок. І не потрібно скиглити про втрачений черговий історичний шанс України. Історичний шанс України буде тоді, коли біля її керма стоятимуть розумні, відповідальні й гуманні люди, котрі не боятимуться панічно втратити владу і, як результат, здобуті при неї великі статки. Котрі не боятимуться своїх конкурентів і не гноїтимуть їх по буцегарнях. Тоді вони легко й без напруги розв`яжуть всі стратегічні й тактичні проблеми країни.

Чи може нині Україна розраховувати на шанс, збіг геополітичних інтересів близьких і далеких сусідів, котрий значно пришвидшить її еволюцію? Може розраховувати. І найближчі дні покажуть чи варто на це сподіватися. Але найбільше слід сподіватися на себе, на власні сили, на власний розум.

На очах країни мордують хвору жінку. Весь світ волає, що це беззаконня й варварство. А країна мовчить.

На очах у всіх купка метких хлопців на чолі з її офіційними представниками обібрала всю країну й за кілька років породила десятка два мільярдних олігархів. А країна мовчить.

І ця країна хоче, не прикладаючи ніяких зусиль, щоб хтось її привів до раю цивілізованого життя? Добрі люди можуть показати дорогу. А пройти доведеться самим. Чи не так?