Залишитися має один. Але хто і коли?

Гостра заочна полеміка між Юлією Тимошенко і Юрієм Луценком щодо термінів визначення єдиного кандидата в президенти від опозиції загострила дискусію.

Справді, питання зовсім не технічне: коли й навколо кого об’єднуватися. Це – питання принципу. Тому люди, котрі чи не найбільше в країні бажають (у тому числі й з особистих причин) перемоги опозиційного кандидата на майбутніх президентських виборах, нині так стурбовані цією проблемою. І вона справді варта, щоб над нею завчасно задуматися й дати адекватну відповідь.

Юрій Луценко принципово й досить категорично наполягає на визначенні кандидата від опозиції ще задовго до першого туру. Аргументів правда при цьому наводить небагато, але один із них досить переконливий – уникнення взаємопоборювання опозиційних команд і концентрація всіх зусиль навколо одного кандидата. Загалом його твердження цілком переконливі й мають під собою цілком реальний ґрунт. Але переконливі не до кінця. Очевидно розуміючи це, Юрій Віталійович у разі, якщо до його слів не прислухаються, погрожує розпочати самостійну гру зі створення ще однієї політсили. Чим вона займатиметься та які матиме цілі – не уточнює. Але те, що майбутній кандидат від опозиції може позбавитися на виборах 2015 року агітаційної підтримки одного з найкращих у країні ораторів, це – суттєвий хоч, мабуть, і не визначальний ні для кого аргумент.

Як не дивно, Юлія Тимошенко не настільки категорична. Тобто, вона зовсім не категорична. Але наводить в своєму останньому інтерв’ю УП цілу низку аргументів, що зводяться, врешті, до наступного: проблему єдиного кандидата від опозиції і майбутнього президента мають вирішити не кулуарні домовленості між трьома найвірогіднішими претендентами на шапку Мономаха, а виборці під час голосування в першому турі. Це – найдемократичніший спосіб, котрий примусить працювати всі три команди ще до першого туру на повну силу й створить відповідний виборчий фон, при якому штаб Віктора Федоровича не матиме єдиної мішені для своєї надпотужної хоч і достатньо примітивної пропагандистської машини і поневолі доведеться дробити сили.

В аргументації цих знаних політиків, які – повторюю – як ніхто зацікавлені в перемозі опозиційного кандидата на президентських виборах, є сильні й слабкі сторони. Викликає трохи подив, що маючи приблизно одну й ту ж «школу», спільний досвід, спільні цінності, кожен із них обирає прямо протилежний шлях до здійснення мети. Мимоволі задумаєшся.

Нещодавно Юрій Луценко абсолютно справедливо стверджував, що вірогідні кандидати в президенти (Яценюк, Кличко, Тягнибок) ще досить «сирі» й не зовсім готові до виконання суперважливої місії лідера держави. І з цим важко не погодитися. Хоч це і не привід відмовляти їм у претензіях на президентську посаду. Але, врешті, коли як не на президентських перегонах гартуються справжні політики?!

Не секрет, що нині лідери нашої опозиції та їхні штаби перебувають у напівсонному стані. Вони не прагнуть формувати порядок денний держави, вони не коментують найголовніші події внутрішнього й міжнародного життя, вони не прагнуть пропонувати відповіді на виклики, що постають перед державою і світом.

За великим рахунком саме Тимошенко й Луценко є найпідготовленішими політиками для найвищої державної роботи. І те, що їм нинішня владна команда при всьому її величезному бажанні не змогла інкримінувати жодних звинувачень у використанні влади для особистого збагачення служить їм найкращою рекомендацією. Так, вони не святі, дуже багато помилялися, але вони не чавили державу в особистих цілях на кшталт команди пана Януковича. І їхні діти не ставали за кілька років мільярдерами.

Проте так склалися обставини, які в тій чи іншій мірі формували й самі Тимошенко й Луценко, що на нинішніх виборах мають бути «граючими тренерами». Тому, особливо не напружуючи пам’ять, вони мають згадати сумний український досвід, як десять років тому задовго до президентських виборів у тому числі й за їхньою безпосередньою участю був визначений єдиний кандидат від опозиції. Не маючи гарного управлінського досвіду й відповідного критичного політичного оточення, він забронзовів наступного ж дня після того, як його призначили єдиним кандидатом від опозиції. І вирішив сам, що він месія. І вже нічого не треба було робити. І все полетіло шкереберть.

Які гарантії має Юрій Луценко, що це не повториться з новою хвилею політиків, котрих на найвищі державні посади обирає не народ? І вони не народу доводять свою необхідність, а вузькій групі людей? Ніяких! Лише політична конкуренція примусить їх ворушитися, думати, шукати ідеї, людей, формувати яскраві команди. Поки вони цього не роблять. Може, саме необхідність змагального тонусу розбудить їх і їхні команди? Конкуренція примусить проснутися. А за дотриманням чесної конкуренція стежитимуть і журналісти й моральні авторитети. А найефективніше – самі виборці. Іншого шляху немає. Створення кулуарних авторитетів шляхом домовленості певних груп еліт без урахування думки виборців – шлях дуже небезпечний. І країна його вже пройшла. Єдиний кандидат від опозиції обов’язково потрібен. Але не варто забігати наперед. І пора перестати самих себе боятися. Україна своє вже відбоялася. Чи не так?