Хто нам лікар?

Соціологи знову свідчать: хвора Україна рухається задом наперед не бачачи й не розуміючи куди йде. Але цей стан свідомо ігнорує влада й досі нездатна запропонувати рецепт лікування опозиція.

Нещодавно Фонд Демократичні ініціативи й Центр ім. Разумкова представили результати замірів температури українського організму, який перебуває, як і очікувалося, в критичному стані. Українці вкрай незадоволені країною. Нинішня ситуація влаштовує всього 21,5% громадян. Не влаштовує – 74%. Основні причини незадоволення ситуацією українців: низькі зарплати (58%), високі ціни (49%), низький рівень соціальних гарантій (44%), корупція (30%), незахищеність перед владою, неможливість знайти правду в судах (24%), неможливість робити кар'єру (11%), впливати на рішення, прийняті владою (13%), вести власний бізнес (6,5%), відсутність перспективи на майбутнє в дітей (21%).

Співгромадяни на перший план свого незадоволення вивели матеріальні чинники – зарплату, ціни, соціальні гарантії. А гуманітарні питання – свободу, політичні переслідування, ігнорування думки суспільства, відсутність перспективи віднесли до другорядних чинників. Отже, або українці занадто меркантильні й гроші їм закрили весь світ, або їм аж надто важко живеться і їхні перші помисли про хліб насущний.

Схоже на друге. Тоді чому така невисока протестна готовність українців? Якщо вам так погано, то відстоюйте свої права! Адже в країні справді критична й вибухонебезпечна соціальна несправедливість. Різниця між доходами 100 найбагатших і 100 найбідніших українців практично на порядок (у 10 разів!) більша ніж в високорозвинених і багатих країнах Заходу. Щороку Україна відправляє на Кіпр в офшори майже 10 млрд. доларів. Там вони й зникають.

Чи не створює вся ця соціальна несправедливість приводу для революцій? Виявляється, бути бідним, безробітним і бачити як поруч жирують сотня сімей – це ще не привід українцям для бунту. Обов'язково візьмуть участь у мітингах та демонстраціях проти погіршення життя або на захист своїх прав лише 9% респондентів, швидше за все – 18%. І ніщо не примусить протестувати 34% громадян! Люди не вірять, що мітинги щось змінять (56% опитаних виправдовують цим неготовність громадян до протестів), не довіряють їхнім лідерам (32%), а 33% відзначають, що бояться репресій із боку влади.

У результаті в наскрізь несправедливому суспільстві лише 19% українців почувають себе вільними людьми (серед росіян таких – 32%). Пострадянські люди виявляються дуже терплячими.

Соціологи стверджують, що так довго не може тривати. Або треба знайти вихід із небезпечного стану, або вихід знайдеться тоді, коли прорве. Поки такі прориви є локальними. Але їхня кількість зростає і згодом кількість може дати нову якість. То хто може запропонувати вихід із глухого кута?

Здається, влада найбільш зацікавлена в знятті гостроти внутрішнього конфлікту. Та щось не видно, що вона особливо переймається наслідками свого незугарного правління. Але на всяк випадок напружує свої силові відомства. Не наймудріший вихід.

Але найцікавіше, що й опозиція перебуває в стані анабіозу. Хоча в цій ситуації якраз відкривається поле для успішної і масштабної продуктивної гри. Але що нині пропонує для хворої країни Віталій Кличко? Що зробить Арсеній Яценюк, коли стане президентом? Які ідеї чи справи асоціюються в громадській уяві з іменами цих нині найпопулярніших опозиційних діячів? Ви не відповісте на це запитання. Бо насправді відповіді немає. Отож, народ має сам собі домислювати: а що б зробив Арсеній чи Віталій, коли б прийшли до влади? І це абсолютно неправильно й недалекоглядно. Але, може, вони й не хочуть приходити до влади, а просто імітують бажання перемогти супротивників? Гра в піддавки. Принаймні, так поки виглядає.

А в той час країні потрібне повне перезавантаження, радикальні, але цивілізовані й рішучі зміни. Від законодавства до перегляду результатів великої української приватизації і кадрової політики. Світовий досвід має чудові зразки таких модернізацій. Потрібні лише політична воля й внутрішня готовність до радикальних кроків. Радикальний і масштабний план дій викличе довіру широких мас, котрі врешті переконаються, що опозиція переймається не власними потребами, а проблемами всього суспільства.

Шкода, що цього робити нікому. Одні просто бояться. Другі не розуміють необхідності масштабної постановки питання й задовольняються грою в опозицію, яка приносить їм сякі-такі дивіденди. Треті не хотіли б змінювати нинішні правила гри, а воліли стати лише б на місце влади і трохи попустити привідні ремінці.

То хто нам лікар? Вимальовується якась безнадійна ситуація. Всім погано, але ніхто нічого не хоче змінювати. І напружуватися теж.

На щастя останнім часом з`явилися якісь промені надії. Одразу кілька груп інтелектуалів розпочали пошук моделей реанімації та перезавантаження країни. То, може, варто поставити хрест на нинішніх офіційних політиках? Приходить час нових громадських активістів, які самоорганізуються, вироблять привабливу модель модернізації країни і запропонують її суспільству. Щоправда, вони поки дуже довго самоорганізовуються і не знайшли ще шляхи для популяризації своїх ідей. Але були б ідеї! Все інше знайдеться. Чи не так?