СВБ: цивілізований вихід для розумних олігархів

Виявляється в Україні вже кілька років існує розгалужена мережа соціально-відповідального бізнесу (СВБ). Але чому тоді українці залишаються одними з найбідніших у Європі?

Дискусія 5 лютого в прямому ефірі соціального ток-НЕшоу «Київський форум» Київської державної теле-радіокомпанії про соціальну відповідальність бізнесу в Україні виявила досить цікаву картину. Ведуча ток-НЕшоу, відома журналістка Рена Назарова не очікувала такої лавини конкретних прикладів, які виклали учасники передачі на її ж прохання.

Справді, лавина прикладів свідчила, що український бізнес показує чудеса добродійництва, меценатства й турботливості про своїх працівників і навколишнє середовище. І цьому сприяють чимало громадських організацій, котрі успішно поширюють світовий досвід.

Але тут і виникає сакраментальне запитання: якщо українці такі добрі, розумні й турботливі, то чого вони такі бідні й нещасні? І ледь не за всіма європейськими й світовими рейтингами пасуть задніх?

Якщо абстрагуватися від сентиментальної хвилі розчуленості, викликаної масою конкретних і хочеться вірити щирих прикладів СВБ, то ситуація виглядає швидше драматичною. Якщо не трагічною. Адже всім відомо, що співвідношення доходів 10% найбагатших людей в Україні до 10% найбідніших становить 40:1 (у країнах ЄС близько 5:1-7:1). За розрахунками соціологів, кожному десятому українцю бракує грошей навіть для того, щоб поїсти, ще сімнадцяти мільйонам вистачає тільки на їжу.

Частка заробітної плати працівника в собівартості продукції українських підприємств, за даними Національної академії наук, становить лише 6,3%, тоді як в східноєвропейських країнах цей показник більше 30%, а в деяких – 45%. У Західній Європі та США цей показник сягає 60%.

Тобто, Україна за 20 років посткомуністичного дрейфу без керма й вітрил пішла в зворотну сторону від проголошення у власній Конституції створення соціальної держави й трансформувалася в надзвичайно несправедливу країну, яка досі ніяк не може зупинити період первісного накопичення капіталу й, міцно влаштувавшись на бочці з порохом, перебуває в стані високої готовності до небезпечних соціальних потрясінь.

Об`єктивно в зміні надзвичайно вибухонебезпечного стану в країні й повернення до засад сучасної справедливої соціальної держави зацікавлені всі. Від дуже бідних – до дуже багатих. Можливо, навіть більше зацікавлені в цьому багаті люди, котрим є що втрачати.

Очевидно, все ж спочатку мова має стояти про причини виникнення глобальних соціальних диспропорцій. Тому рано чи пізно, а доведеться розібратися: наскільки справедливо левова частка всенародно заробленої вартості нині виявилася в руках кількох сімей? І наскільки вони ефективні власники? Чи відбулася модернізація металургійної та хімічної галузі, котрі при одній із найкращих у світі логістик, є безнадійно застарілими в технологічному відношенні? Тобто, чи покінчено, зокрема, з мартенівськими печами – анахронізмами доби перерозвинутого соціалізму? Чи процес обмежився лише викачуванням сировинної продукції, здатної все ж за десяток років принести мільярдні статки для їхніх нових господарів?

Поки в Україні ніхто навіть не одважується поставити ці принципові питання. Цікаво, що в Росії, котра перебуває приблизно в такому ж кланово-олігархічному стані, Володимир Путін у своїй передвиборчій президентській програмі обіцяв розібратися з проблемою легітимізації приватизації 90-их років. Виявляється, він добре знає про успішний і цивілізований світовий досвід ревізії приватизації і способів розв`язку цієї проблеми. Зокрема, обізнаний з методикою лейбористів уряду Тоні Блера, котрий успішно провів легітимізацію приватизованих за кілька років до них британських інфраструктурних галузей. Чи не стануть добрі наміри російського лідера лише пропагандистською акцією – це вже інша справа. Але сам факт порушення надзвичайно болючого для Росії питання заслуговує на увагу. У тому числі й ЗМІ. Російські видання вже не оминають і не соромляться цієї теми. Зокрема, в першому номері цього року одне з найавторитетніших видань РФ «Коммерсант-Власть» присвячує темі оздоровлення країни, в тому числі й шляхом легітимізації приватизації 90-их років майже весь журнал.

Оглядаючи неймовірно добру справу, котру здійснює СВБ, взагалі варто поставити контраверсійне запитання. А чи потрібен був би взагалі рух СВБ, якби український бізнес платив не 6,3% із собівартості продукції, а хоча б 30-40% як у Польщі, Чехії чи Угорщині? Який би могутній поштовх мав би внутрішній ринок! А як би добре заповнювався Пенсійний фонд при умові приведення податкового навантаження на фонд заробітної плати до європейських норм! І як би піднявся рівень життя нашої країни!

Але благодушними закликами бізнес не примусиш працювати всупереч встановленим правилам. Особливо великий бізнес. В нього знайдуться тисячі аргументів, котрі заважають йому це робити. Проте, лише на Кіпр в офшорні зони цей же вітчизняний великий бізнес виводить з України щороку ледь не 10 мільярдів доларів. А повертається у вигляді ніби як інвестицій – всього лише один. І на це в української влади немає ради. І в нинішньої, і в минулої.

А світовий досвід показує, що кризові явища успішно долаються, коли уряди адекватно оцінюють і виправляють диспропорції у взаємостосунках праці й капіталу. Якщо й потрібно, то й законодавчим чином. Франклін Рузвельт, почав боротьбу з Великою депресією налагодженням трудового законодавства, котре зобов`язувало роботодавців виплачувати гарантовану законом плату за кожну годину праці. Це була одна з найперших і найефективніших рекомендацій Мозкового центру, створеного із незалежних від бізнесу науковців. Ф.Рузвельт, представник великого капіталу, прийшовши до влади, найперше взяв за горло американських олігархів і примусив їх платити достойну заробітну плату своїм працівникам.

Приблизно це ж саме зробив і прем`єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю на самому початку будівництва своєї маленької країни, населеної різноплемінними народами, переважна більшість з яких перебувала в напівфеодальному стані розвитку. За рахунок сприянню розвитку бізнесу, справедливого розподілу сукупного продукту, особистій скромності лідерів маленької держави нині Сінгапур – один із цивілізаційних лідерів світу.

Мова, звичайно, про національно-відповідальних лідерів, котрі на перше місце виносять завдання історії і свого в ній місця, а не розвитку сімейного бізнесу і особистого збагачення.

Звичайно, це добре, коли в Україні за світовим досвідом починає працювати розгалужена система СВБ. Нехай ця система здатна лише на невеликі добрі справи, що скептикам здаються крихтами з панського столу. Хоч як показала програма Рени Назарової, таких добрих справ в країні вже чимало започатковано. А про великі мають подбати самі українці. Ті, кому це найбільше болить. А ще ті, кому є чим ризикувати. Чи не так?