Дві України і одна холодна війна

Слід визнати, що політтехнологам та ідеологам «регіоналів» таки вдалося реалізувати в Україні старий закон рабовласників: розділяй і володарюй!

Новий закон про мову по суті став оголошенням холодної війни. І як не дивно, влада війну оголосила саме українцям. Адже славнозвісний закон справді дає право власним громадянам не знати мови держави, в якій ти живеш. І це – елементарна зневага до 78% корінних жителів, які вважають себе українцями. Й мова яких впродовж століть або зовсім заборонялася, або витіснялася в резервацію села. Тому це – смертельна образа, яку не забувають. Схоже, саме на це й був розрахунок.

Тому так педалювалася впродовж останніх років тема витіснення українською владою російської мови. Хоч для цього не було жодних підстав – ані фактів, ані аргументів. Йшов цілком логічний і вмотивований процес збалансування освіти відповідно до кількості українського населення. Крім того, в унітарній державі, якою за Конституцією є Україна, всі мають знати державну мову. І це елементарний закон будь-якої держави. Як справедливо сказано розумним чоловіком: «Чия мова – того й держава». І з цим не посперечаєшся. Як і з президентом РФ В.Путіним, який справедливо стверджує, що «мова – могутній державотворчий фактор».

При всій поганій освіченості й ще гіршій вихованості лідери «регіоналів» не могли не знати цих елементарних речей. Але свідомо пішли на дуже небезпечне загострення ситуації. Схоже, мовний фактор виявився чи не єдиним можливим засобом активізації власного електорату для забезпечення перемоги на наступних парламентських виборах і утримання влади. Проваливши реформи й не досягши покращення вже сьогодні, витягнуто з радянського архіву заяложену фразеологію боротьби з бандерівщиною і українським націоналізмом. І як не дивно, це знову спрацювало. Рейтинг влади хоч і не піднявся, але й перестав катастрофічно падати. Загроза українського нацизму на Сході знову налякала російськомовний і проросійськи зорієнтований анклав. І це був успіх.

Але цей безглуздий «успіх» регіонально-олігархічно-комуністичної влади, що культивує в країні два ворожих табори, дуже схожий на злочин.

«Регіонали» й комуністи запустили процес розпаду країни, де під уламками можуть зникнути одними з перших. І їх чомусь не шкода. А ось країну жаль. Бо якщо навіть Донбас відділиться в якусь сіру зону, то жителі цього шахтарського краю в переважній більшості українці, чиї батьки в повоєнні роки переїхали з Поділля та Західної України. Прізвища, що закінчуються на -ук і -юк про це красномовно свідчать. Просто їх там настільки ретельно переплавили в горнилі комуністичної пропаганди в манкуртів (за влучним висловом великого письменника 20-го століття Чингіза Айтматова), що забули своє коріння і не пам`ятають, звідки родом.

Їх надто довго переконували, що вони передовий загін комуністичного будівництва, що вони – авангард. А вся інша Україна – то забите, відстале й некультурне село. І головне свідчення належності до передового – це російська мова, як ознака належності до великої російської культури, яка представлена великим російським мистецтвом.

Але справді блискуче російське мистецтво 19-20 століття – це ще не російська культура. Російська культура ж 21 століття – це стагнуюче мистецтво, що втратило свою суть, деградуюча й вимираюча від злиднів держава на фоні московсько-рубльовських розкошів купки злодіїв на довірі. Постійна війна зі своїм народом, відсутність політичної конкуренції, парламентська убогість і масове побутове хамство, густо замішане на горілці, маті й нетерпимості до ближніх, – це не ознаки великої культури. Найшвидше – це ознаки деградації. І тут росіянам можна лише поспівчувати й побажати найшвидшого одужання. Але нині орієнтуватися на Росію було б не дуже далекоглядно.

Але ціннісні стереотипи сильніші за будь-яку реальність. Вони довго насаджувалися. І так же довго залишатимуть розпечені цивілізаційними змінами мізки українців.

Але якщо не буде знайдено спільних орієнтирів й спільних цінностей українцям важко буде будувати спільний дім. Вони й надалі перебуватимуть в стані холодної війни. А відсутність національної єдності – щлях у сіру зону невизначеності й відсталості.