Так чому українці бідні?

Сакраментальне запитання має, як відомо, надто просту й образливу для наших співгромадян відповідь. Та невже 90% українців - дурні?

Соціологічна служба Центру Разумкова оголосила дані останнього дослідження: які найактуальніші проблеми бачать перед собою українці? На першому місці виявилося подолання безробіття (за це висловилися 59,3% опитаних). Услід за цим — подолання кризи в економіці, економічне зростання (51,8%), підвищення загального рівня зарплат, пенсій, стипендій (51,5% ), зниження цін (43,3%), соціальний захист малозабезпечених (40,5%), поліпшення медичного обслуговування (40%) і боротьба з корупцією (39%).

На перший погляд ніби все й нормально. Та справжня суть, як відомо, визначається в порівнянні.

За припинення політичних репресій, свободу для лідерів опозиції висловилися 18,6% респондентів. За реформу правоохоронної системи, справедливе правосуддя — 18,6% респондентів. Найменш актуальним із власних проблем українці вважають розвиток демократії в суспільстві, можливість для людей впливати на владу — 13,2%. Ще менше їх турбує забезпечення прав і свобод людини — свободу слова, мітингів вважають актуальним 10,2% опитаних.

Іншими словами: свободу українці цінують майже втричі менше ніж можливість поліпшити власний добробут. Надто практичний, обмежений і недалекоглядний вибір. Тому дуже сумний. І принизливий. Майже вирок. Бо при такій постановці питання народ ніколи не зможе забезпечити собі достойного життя і буде приреченим на жалюгідні крихти з панського столу. Що ми нині наочно і спостерігаємо.

Взагалі, в українців є виправдання: три голодомори в одному столітті на землі, де ніколи в історії не було голоду. Були менші й більші врожаї, але голоду — ніколи! І тільки завдячуючи найпрогресивнішій ідеології та практиці радянського комунізму відбулися катастрофи космічного масштабу, коли лише за три місяці 1932-1933 років у рік середнього врожаю штучним голодом виморено близько 4 мільйонів людей. І більше 30 мільйонів поставлено на коліна. І от генетична пам`ять і генетичний страх голоду нащадків тих, кого було поставлено на коліна, сьогодні являють таку картину цінностей.

Тому гріх кепкувати над убогими. У них сьогодні Стокгольмський синдром. Тобто, психологічний стан, який виникає при захопленні заручників, коли заручники починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними. А чим іще можна пояснити бурхливе зростання рейтингу Компартії України напередодні виборів до ВР і вперте бажання жителів Сходу й Півдня повернутися до Радянського Союзу або, принаймні, хоч якось наблизитися до Росії? Вони не знають історії? Чи, може, радянська дійсність не зачепила кривавим смерчем їхні родини? Та українці в масі своїй воліють про це забути. Згадки про трагедії своїх рідних, близьких чи далеких родичів викликають у переважної більшості роздратування й гнів. До тих, хто порушує пам`ять про минулі трагедії. Згадайте лише для наочності поведінку колишньої секретарки донецького боса (нині нардепа) Лєни Бондаренко. Чи секретаря Донецької міськради Колі Лєвченка. Чи Колєсниченка.

Конформізм — нездатність чи небажання протистояти чужій волі став й продовжує бути ідеологією українців. Так, колись цей конформізм допоміг їм вижити. А нині — він пута на ногах вільних людей.

Така жорстока й парадоксальна реальність, котра тримає країну в замкненому колі животіння на задвірках людської цивілізації. Й порятунок єдиний — час. І цей час можуть прискорити лише яскраві, сильні, чесні й розумні лідери, котрі новими ідеями, послідовними й наполегливими діями зламають уявлення про вторинність, неісторичність, приреченість України. І на перше місце з усіх цінностей людських поставлять свободу як принцип. Таких лідерів, на жаль, небагато ще в країні. Але вони є. І розпізнати їх можна не за обіцянками, а за реальними справами, спрямованими не лише для власного добробуту, а найперше для добробуту громади. Чи не так?