Щиро про інтимне: хто ти?

Прийняття нового мовного закону – владна провокація холодної громадянської війни. Чи варто туди втягуватися розумним людям?

Зізнаємося чесно, що власне українців лишилося уже геть небагато. Наукова та творча інтелігенція в столиці та обласних центрах, Західна та Центральна Україна. Всі великі міста в переважній більшості російськомовні.

Але ті українці, що лишилися, уже загнані в кут. І як загнані звірі у відчаї готові на все. Владі мало протистояння з Європою, їй ще потрібне протистояння між самими українцями. Напередодні Євро-2012. І напередодні виборів. Відчайдушні люди. Або дуже жорстокі, або не дуже розумні. Але коли зрозуміли, що усе покращення потрапило лише до власних гаманців, то перед наступними парламентськими виборами почали гарячково шукати аргументи на власний захист для потенційного виборця. І знайшли. Логіка проста: якщо вони (загальна маса електорату) у більшості своїй російськомовні, то захистимо їхні права від наступу свідомитів-націоналістів.

Потенційно електоральна база обрана надзвичайно широка. Російськомовні не дуже довірливі, але ідеологічно майже свої. Раніше їх дурили обіцянками, а зараз щось для них та зробимо. Це не друга державна мова, але на практиці, може, й перша. Вони мають це оцінити.

Взагалі російськомовних громадян України не варто відносити до власне українців. У них відсутня зовнішня й внутрішня самоідентифікація. На відміну від французів, німців, британців, іспанців, італійців, росіян, грузин і т.д. Вони – просто громадяни. І все. Не українці, але й не росіяни. Тобто російськомовні. Згодом вони, коли отримають пристойну освіту, побачать як інші народи вміють шанувати свою мову й культуру, поставлять свій бізнес на ноги, – тоді вони задумаються: хто я такий, звідки, якого роду-племені і які мої культурні та духовні цінності. Але це буде згодом.

Проте нині в переважній більшості російськомовні – це прості й гарні люди, які особливо не заморочуються якимись складними культурними, історичними, мовними чи родовими поняттями. Але під чарку можуть поспівати українських пісень, чи навіть зізнатися, що їхні батьки, діди й прадіди були питомими українцями, шанували українські звичаї й розмовляли українською мовою. Але, тверезіючи, починають практично мислити. І на практиці переконуються, що говорити мовою батьків – це щось дуже архаїчне. І не модно, і не престижно, і знову ж – не практично. Головне, щоб людина була хороша. Тобто моральна, добра, роботяща, розумна і т.д. А порозуміються вони між собою на общєпринятом.

І влада для російськомовних байдуже яка – київська, донецька, московська, пітерська. Аби не чіпала його власний хутір і давала б фізично жити. Бажано добре жити. Хто більше дає фізично виживати – та влада найкраща. Спостерігаючи як Білокам`янна захлинається нині в нафтодоларах російськомовні українці, які фактично майже росіяни (тільки сала їдять багато і якісного), вони готові злитися в дружньому екстазі, очікуючи, що з ними поділяться дурними грошима. Тому не зовсім певні, що треба жити окремо.

Вони ще не розуміють, що чия мова – того й влада. І ця влада буде найшвидше не дурними грошима з ними ділитися, а шукатиме способів як із них злупити по максимуму. Так було завжди. Шкода, що переважна кількість українців досі або взагалі не знайома зі світовою історією, або вчила лише історію КПРС і добре обізнана тільки з міфами гуманітарної місії Російської імперії. Тієї імперії, котра свій народ тримала в рабстві й усі інші, завойовані вогнем і мечем, ощасливлювала злиднями та неуцтвом.

Отож, враховуючи нинішній стан України, де переважають російськомовні громадяни, стратегічно неправильно було б піддаватися на провокації й оголошувати стан війни як зараз пропонують деякі лідери опозиціонерів. Як не парадоксально, але Україні потрібен зараз не суперсучасний і суперсправедливий закон про мову, який все розставить по місцях. При нинішній владі будь-який закон буде виконуватися лише на її користь.

Україні нині потрібна оновлена країна, з новим парламентом, з новою елітою, новим суспільством. Оновлена сучасна модерна країна розв`яже всі застарілі проблеми. В тому числі й мовну. В цивілізований спосіб.

А нинішнє нагнітання ажіотажу навколо щойно прийнятого в першому читанні законопроекту лише продовжить розкол в суспільстві, ятритиме старі рани й посипатиме їх сіллю. Треба перестати підігрувати владі в її штучно вигаданій проблемі, в штучно розпалюваному конфлікті.

Закони не тільки приймаються, але й відміняються. Для цього треба виграти вибори до Верховної Ради. А напередодні виборів добре було б сконцентрувати інтелектуальні сили навколо пошуків інтегральних ідей, котрі б об`єднали нині розпорошене суспільство навколо спільних завдань. Невже для цього в питомих українців забракло сил? Може, вже прийшов час воювати не кулаками, а розумом?

А російськомовним громадянам України згодом усе одно доведеться дати відповідь на незручне для них запитання: хто ти? Чи не так?