Із-за ґрат найкраще видно необхідність капітального євроремонту країни. І свої та чужі помилки. Не останнє слово Юрія Луценка
Промова Юрія Луценка у форматі останнього слова на
судовому засіданні справляє сильне враження. За рік перебування в слідчому
ізоляторі екс-міністр МВС дуже змарнів, виглядає досить хворим і змученим. Але
очі продовжують блищати як у колишнього польового командира Майдану. Його
блискучий спітч, котрий вкладається в сорок хвилин промови і 18 сторінок тексту,
ще раз переконує, що в країні, мабуть, немає яскравішого оратора, якого таки
варто боятися владі.
Досі не зрозуміло, чому цей надзвичайно талановитий
публіцист і трибун, гартований багатьма роками опозиційної барикадної
діяльності, обрав для себе таке несподіване й контраверсійне заняття як
головний міліціонер країни. І наскільки потрібен був талант полум`яного оратора у досить заплутаних коридорах охорони українського
правопорядку?
Нині можна по-різному ставиться до менеджерських
здібностей Юрія Віталійовича, як і до результатів реформаторської діяльності на
посту міністра. Здається, великих здобутків він не мав і відомство не
реформував. Але заради справедливості слід сказати, що міліція на час його
урядування не займалася рейдерством та вибиванням коштів для потрібних людей. І
мажори не збивали в масовому порядку людей прямо на переходах. І по зустрічних
смугах обрані не їздили. Це – правда.
Отож, очевидно одне: нинішня влада, котра зробила й
продовжує робити все, щоб нарити на нього компромат, досі не знайшла жодного
приводу звинуватити Луценка в особистому інтересі. Аргументи щодо сприяння у
виділенні квартири для водія міністра та відзначення Дня міліції, виглядають
геть непереконливо. Безумовно – це елементарна помста колишньому міністрові,
який колись добре налякав донбаських баронів погрозами розібратися з їхньою
важкою трудовою діяльністю на ниві первісного накопичення капіталу впродовж
буремних дев`яностих років.
Звичайно, якби він не тільки погрожував, а й ще справді
розібрався з цими питаннями, то сьогодні йому не доводилося б перебувати за
ґратами й відповідати на звинувачення, в які й самі прокурори не вірять.
Так, у Луценка є виправдальні аргументи щодо своєї слабкої
ефективності на посту міністра. Найперше – недосконала правова система, коли
резонансними справами та державними посадовцями в країні займалася ніби
прокуратура. Не допомагав міністрові й президент. Швидше палки в колеса ставив.
Це теж правда.
Проте Юрій Віталійович, здається, не дуже бунтував і
очевидно розраховував на триваліший строк перебування в міністерському кріслі.
І на сприятливіші в боротьбі з корупцією обставини, котрі могли б виникнути
після обрання Юлії Тимошенко на президентський пост. Але не сталося.
Отож, доведеться почекати, поки міжнародна спільнота
остаточно не защемить у європейських дверях якісь дуже делікатні речі чи органи
нинішніх владних посадовців і не припинить в Україні очевидні переслідування за
політичними мотивами. Тоді наш Юрко вийде на свободу, поправить своє здоров`я й знову стане весело робити революції.
Цікаво чи не забуде тоді наш герой-переможець в ейфорії
свободи всі ті гіркі уроки, котрі він вистраждав у буцегарні? Найперше, що
влада потрібна не для пустопорожніх заяв і політичного свисту, а для швидких,
радикальних і суттєвих змін, котрі б слугували не купці обраних олігархів, а
сприяли б поліпшенню ділового клімату й морального стану суспільства.
Для цього Юрій Луценко має, врешті, злізти з барикад і
навчитися не тільки виголошувати справді блискучі промови, а ще щось і добре
робити.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.