Блиск та убогість вітчизняної опозиції

Добряче пощипана, але вічно бадьора українська опозиція знову оголосила про об`єднання. Тих, хто лишився. Але заради чого?

Напередодні виборів до ВР українські опозиціонери затято очікують народної любові. Вони певні, що народ просто зобов`язаний їх любити. Логіка залізобетонна: якщо люди не люблять владу, то мають любити опозицію. І дуже дивуються й відверто ображаються, що прояви цієї любові не настільки віддані та масові, як того їм би хотілося. Щоб почути ту славну новину про чергове об`єднання кількох українських гетьманів прийшла лише купка людей.

Нинішні опозиціонери свято вірять в те, що впродовж 20 років вони єдині, хто відстоює ідеї незалежності й демократичного розвитку в країні. І це правда. Як правда й те, що далі декларацій справа не йде. П`ять років управління країною висвітлило їхні системні недоліки, котрих нині не помічають лише вони самі.

Сформовані за принципом особистої відданості в умовах жорсткого протистояння режимові Леоніда Кучми, опозиціонери, перемігши, так і не змогли зійти з барикад, залишити майдани й в урядових кабінетах швидко освоїти науку державного управління. Про реальну організацію демонтажу старої совкової системи як і про генерування нових ідей модернізації країни мова не йде. Це залишилося за берегами реальних інтересів українських демократів. Вони виявилися майстрами лише у виясненні, хто з них більший демократ і патріот. А деякі на цьому швидко й непогано заробили.

Так, вони виявилися не ангелами. І не зовсім безкорисливими. Живі люди, скажемо ми. Але порівнюючи з наступниками з команди донецьких професіоналів, вони – безкорисливі небесні ангели. Тому далеко не всі в них остаточно розчарувалися. Дехто вперто продовжує вірити. Попри все.

Але скільки вже можна рівень професіоналізму, безкорисливості, патріотизму міряти більшим чи меншим рівнем ґвалтування країни?! Судячи з геометричної прогресії розростання електоральної графи Противсіхів, народ очікує якщо не інших політиків, то іншої політики.

Але українські демократи цього вперто не помічають. Вони свято вірять, що єдині представляли й досі представляють український народ. Хоч це не зовсім так. Бо нікого вони вже давно не представляють окрім самих себе. І нічиї інтереси не відстоюють. Крім власних. Підтримка нового виборчого закону, котрий перекрив прихід у політикум нових сил і облич, виніс цим милим, симпатичним і здебільшого ще молодим людям категоричний вирок: пора на пенсію!

І не тому, що вони погано освічені й не знають що робити, крім нестямного бажання отримати державне кермо. Певен, що вони добре обізнані й із принципами модернізації країни, що принесли блискучі результати, здійснюванні генералом Де Голем й Конрадом Аденауером. Добре знають й про «новий курс» Франкліна Делано Рузвельта, котрий у тій чи іншій мірі став засадничим для будівництва сучасних модерних країн. У деталях знайомі з японським та сінгапурським чудом піднесення. Проте метою свого об`єднання проголошують повернення до влади з гарячим бажанням помсти своїм політичним опонентам. І поки все.

Про демонтаж олігархату не йдеться. Хоч і тут є цілком сучасні й цивілізовані способи розв`язку цієї суперскладної проблеми, подарованої колись злодійською приватизацією недоброї пам`яті режимом імені Леоніда Кучми.

Не йдеться й про запровадження законодавчо закріплених принципів соціальної ринкової економіки, що передбачають зміну співвідношення відсотка зарплати у собівартості продукції з нинішніх 6-9% до 30-40%, прийнятих у країнах Східної Європи. Чи 50-60% у країнах Західної Європи та Північної Америки. А це здатне з голови на ноги поставити українську економіку, котра нині зорієнтована виключно на імпорт. Оскільки внутрішній попит мізерними й рабськими зарплатами зведений до мінімуму.

Не йдеться й про реформу судової системи – нині чи не найбільше й найболючіше гальмо розвитку суспільства. Не йдеться й про збалансування Конституції, котра створила надто небезпечну систему концентрації влади в одних руках. Як показує багатолітній досвід, Україна не має ще такої національно відповідальної еліти, котрій можна було б одноосібно довірити керування державним кораблем.

Проте не все так печально. Ще не все сказала харизматична й пасіонарна Юлія Тимошенко. У неї є час критично й чесно проаналізувати як принципи діяльності власної партії, так і власні принципи керування країною. Деякі її останні ідеї вже свідчать, що певні уроки з минулого вже засвоєні.

Обіцяє бути цікавим об`єднання Анатолія Гриценка з Віталієм Кличком. Розум, принциповість, чесність, поєднані з чистою репутацією, можуть дати хороші результати. Але щось надто довго вони домовляються.

Тим часом країна очікує нової якості політики і політиків. Нинішня владна команда, котра представляє інтереси великого бізнесу, виявляє свою повну яловість і неспроможність модернізувати Україну. Але хто її змінить? Хто готовий її змінити? Чи треба знову шукати менше зло?