А ще сотні й тисячі отримали ордени та медалі, почесні звання «заслужений» та «народний». Судячи з характеру дискусій вони всі того варті. Хоча б тому, що присвоєння їм відповідних звань ніким не піддається сумніву. І лише двоє – Степан Бандера та Роман Шухевич – на думку багатьох наших співгромадян недостойні офіційного визнання Героями України.
Врешті, слід погодитися: цього звання вони таки недостойні. Воно надто скомпрометоване й тими, хто його давав, і багатьма із тих, хто його брав. Просто Бандера й Шухевич не потребували, не потребують і не потребуватимуть ніякого офіційного визнання, бо мають народне – любов і шану мільйонів своїх співгромадян, котрі знають їх як месників та захисників. Будемо чесними перед собою: народну повагу й любов значно важче заслужити ніж офіційне визнання. І це – аксіома. Навіть не тема для дискусій.
Тема для дискусій полягає в іншому: чому в нашій убогій та нещасній країні так багато Героїв, кавалерів орденів Свободи, Держави, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Данила Галицького, княгині Ольги, Ордена «За заслуги», Хреста Івана Мазепи, заслужених економістів, науковців, юристів, діячів культури, журналістів? Врешті, чому немає заслужених сантехніків, асанізаторів, двірників і вахтерів?
Це навіть не дуже смішно. Це – печально. Країна за рівнем бідності на останньому місці в Європі, а за кількістю героїв та орденоносців – на першому. Гадаю, це не просто випадковий парадокс, як рецидив радянського минулого. Нині це одна з технологій, котра накладає певні моральні зобов’язання перед нагородженими й робить їх лояльними до влади. Іншими словами: влада в такий надзвичайно дешевий для себе спосіб закриває рота багатьом досить авторитетним людям і робить їх слухняними.
Нинішня влада декларує свою відданість європейським цінностям і невпинно прокладає шлях до Європи. Досі це просто слова, котрі все більше змахують на прагнення за гучною фразою вирішувати власні справи. Проте це можна спробувати спростувати. Зрозуміло, що із ситуації з нагородженням Степана Бандери та Романа Шухевича їм важко виплутуватися, щоб когось не образити. Але в них є простий і надзвичайно корисний для держави спосіб принципово розв’язати проблему нагородження – скасувавши її. А натомість запозичити досвід тих же європейських держав і залишити 1-2 нагороди, чітко обумовивши їх застосування.
В той же час владі слід було б задуматися й над тим, як матеріально компенсувати достойну роботу кращих громадян й перестати ініціювати цькування державних службовців, від яких і залежить країна. Чи не так?