Лівія: покарання демократією

Суперечка про користь (згубність) експорту демократії, ледь не старіша самої демократії.

Виникла вона чи не з часів Олександра Македонського. Вихований кращими філософами Древньої Греції, він щиро хотів з допомогою воєнної потуги цивілізувати ввесь світ й на кам`янисто-пісчаному ґрунті Африки й Азії встановити такий же модерний, справедливий і ефективний режим як і на його Батьківщині.

Пам`ять про великого й трагічного мрійника, котрий прагнув усіх ощасливити з допомогою меча, надовго пережила самого Олександра. І досі невідомо чого більше на його адресу було висловлено впродовж двох минулих тисячоліть – захоплень чи прокльонів. Але Олександр до певної міри змінив світ і показав, що виходить, коли людей прагнуть силою ощасливити. До речі, досі люди сперечаються – добре це чи погано.

У наш час славну місію експортерів демократії перебрали на себе США та найбільш успішні країни Західної Європи. І все з тим же успіхом – одні ними захоплюються й ладні повторювати за ними слово в слово всі задані уроки, аби лишень згодом хоч трішечки дотягнутися до їхнього рівня. Інші проклинають і готові й далі жити в злиднях і голоді під керівництвом мудрого вождя, короля, царя-імператора чи комуністичної партії. 

В Україні –  як показують соціологічні заміри – більша частина населення на дух не переносить цих євроатлантичних експортерів. І дружно двома руками голосує проти приєднання країни до НАТО. Але люта ненависть до демократичних імперіалістів не заважає українцям із насолодою користуватися їхніми плодами праці.  Тобто, по можливості  купувати їхній одяг, їжу,  машини, техніку, літаки, лікуватися в цих країнах і навчати дітей в їхніх школах та університетах. І при цьому страшенно репетувати, коли ті починають вчити українців як їм самим організувати життя так, щоб і в Україні була сучасна освіта, медицина, наука, технології.

Проте, як не стараються західні місіонери, а з вихованням українців у них погано виходить. І не тільки українців. Як не парадоксально, але вони мають значно кращі результати, коли здійснюють свою місіонерську діяльність із допомогою сили.

Після капітуляції Японії у вересні 1945 року практично всю владу в країні взяла на себе американська адміністрація й жорсткою рукою встановила власні правила в економіці та суспільному житті.

Японці впродовж останніх століть жили як напівфеодальна мілітарна імперія. І ця імперія захопила території, котрі в десятки разів переважали саму Японію, й успішно визискувала ледь не весь Далекий Схід. Можна лише собі уявити як ці горді нащадки самураїв сприйняли чужий диктат.
Проте американці на власній шкурі відчули жорстокість воєнних диктатур і, зокрема, жахливий урок Пірл-Харбора.  Віроломний напад японської повітряної ескадри 7 грудня 1941 року, здійснений в розпал японо-американських мирних переговорів, практично знищив увесь військово-морський флот Сполучених Штатів  із двома тисячами американських моряків. За один недільний ранок американці втратили 7 лінкорів, 8 крейсерів, 20 есмінців, 350 літаків. Тому американцям було не до сентиментів. Вони покарали японців не лише атомними бомбами, а й демократієї. І друге виявилося набагато дієвішим.

Вже за кілька років горді нащадки самураїв оцінили переваги ринкової економіки й ліберальної демократії. Ледь не силою насаджені  американцями-завойовниками цінності несподівано прижилися в надзвичайно традиціоналістському суспільстві й стали органічними атрибутами сучасного японського соціума. Впродовж життя одного покоління японці стали заядлими апологетами демократії. 

Приблизно теж саме й у той же самий час відбулося й у Німеччині. А що від цього німці втратили – ми можемо спостерігати в нинішній час.
Проте, як відомо, історія далеко не всіх вчить. Мабуть тому вона й повторюється. Військова операція в Лівії, котру останніми днями проводять низка держав Західної Європи та США знову розділила людей. Одні виступають на її підтримку, а інші – категорично проти. Треті утримуються. Як не дивно, Україна  підтримала резолюцію Ради Безпеки. Не одразу, але підтримала. Очевидно, українських керівників  надихнув відчайдушний у своїй сміливості приклад Росії, котра, маючи таку можливість, все ж не заветувала резолюцію РБ ООН. Іншими словами: Росія  мовчки підтримала воєнну операцію.

І хоч експорт демократії не до вподоби російському прем`єру Володимиру Путіну, про що він досить категорично  заявив, але несподівано виявив чудеса твердості нинішній російський президент  Дмитро Медвєдєв, який підтвердив загальну підтримку Росії акції країн коаліції в Лівії.
Але найдемократичніші зрушення в позиціях російських лідерів не розв`яжуть власне українських проблем, зокрема цивілізаційне розшарування. Одне зрозуміло напевне: якщо українці не хочуть стати Лівією з диктаторським репресивним режимом, треба не розширювати повноваження однієї гілки влади за рахунок інших, бо це веде в глухий історичний кут. Шкода, що цього історичного і, здавалося б, очевидного історичного уроку ніяк не зрозуміє нинішня влада й інтенсивно вибудовує зворотній історичний процес. Погане виховання й кепська освіта – не найкращі помічники. Шкода, що розраховуватися за це доведеться не тільки випадковим людям на вершині влади. Адже покарання демократією бувають дуже жорстокими. Чи не так?