Все спочатку

Отже, країна досягла вершин законотворчого дна: відбулося тріумфальне повернення змішаної виборчої системи.

Саме ця лукава вигадка політтехнологів дозволила Леоніду Кучмі й Володимиру Литвину 2002 року ще на кілька років законсервувати олігархічний режим і затримати владу в своїх руках. Шляхом дуже нескладних маніпуляцій з мажоритарниками, вони відверту поразку перетворили на гучну перемогу.  

Через десять років історія повторилася. Новий режим уже донецьких олігархів, не маючи жодних моральних запобіжників, мотивований лише жадібністю й швидкою наживою, ще швидше себе скомпрометував. Уже за рік управління його рейтинги завалилися. І ця динаміка триває.

Тому вирішено було вдатися до перевіреного способу й за допомогою підкупу та ламання через коліно вирвати перемогу на майбутніх виборах із допомогою все тієї ж змішаної виборчої системи. І з допомогою не менш дискредитованої опозиції, котра вже давно представляє і відстоює лише власні інтереси. Варто лише задовольнити особисті амбіції більшості парламентських опозиціонерів.

Отож, голосування в парламенті нового Закону про вибори явило країні очевидну істину: чинні правлячі еліти себе повністю дискредитували. Всі. Якщо відкинути пафосну фразеологію, то за цим стоїть убогий меркантилізм, безмежна жадібність та егоїзм.

Чесно кажучи, найбільше здивували парламентські демократи-опозиціонери, котрі досі залишали надії на відстоювання саме громадських та національних інтересів. Ще кілька днів тому одні з них закликали взагалі бойкотувати вибори, а інші – ніяким чином не погоджуватися на зміну виборчої системи, що неминуче передбачає системні підтасовки та фальшування. Треті взагалі справедливо наголошували, що вести мову про майбутні демократичні вибори, коли їхні друзі й лідери сидять в кутузках – ганебно.

Проте переважна більшість опозиціонерів-демократів несподівано дружно підтримала відверто провальний для країни закон. А людям прагнула пояснити це як свою відверту перемогу. Цинічність і аморальність сягнули межі, що не поновлює довіру. Це не просто помилка. Це – катастрофа. І, найперше, їхня особиста катастрофа.

 Але як стверджує українська мудрість: немає лиха без добра! Нині все таємне стає очевидним. Нічого доброго не доводиться чекати від тих, хто заради власної шкури готовий поступитися загальними інтересами. В даному випадку інтересами країни. Тому всіх ренегатів чекає неодмінний крах. Вони не можуть за визначенням бути провідниками. Національна зрада має бути жорстоко покараною.

Класичний приклад. Мойсей 40 років водив древніх гебреїв Сінайською пустелею не тому, що не знав прямої дороги з рабського Єгипту до Землі Обітованої. Йому наказано було чекати часу, коли одноплемінники перестануть відчувати себе рабами. І люди мають повірити в ідею свободи для всього народу, як надідею.

Врешті, до обіцяного Краю, що тече молоком і медом, ввійшло лише двоє із тих, хто був у рабстві й вийшов із Єгипту. Решта – нові покоління, народжені вільними хай і в убогій пустелі. Єрихон не дозволено було перейти навіть Мойсею – у вождя гебреїв теж виникали сумніви в Божому промислі.

Українці ніяк не можуть відійти від уявлень, що вони нині будують не хутір кожен для себе, а країну. Хутір їм дозволяли будувати завойовники. А тепер вони вільні. І щоб їхні хутори й надалі процвітали, треба збудувати державу, котра дбатиме в тому числі й про них.

Закоріненного провінціалізму важко позбутися. 20 років незалежності ще не породили нові еліти, проникнуті почуттям національної відповідальності. А може, ми їх ще просто не бачимо? Схоже, окремі представники нової генерації вже є. І їх, зокрема, треба шукати і серед тих, хто активно протистояв і не підтримав новий закон про вибори, з допомогою якого очевидне прагнення відкинути країну на десяток років назад.

Метафора 40 років виходу з рабства ніби й умовна. Бо дуже древня. Але щось в ній таки є. Але як сказано в тій же мудрій книзі: Бог не допоможе нам без нас. Чи не так?