Свобода як мрія. "Свобода" як пугало

Вітчизняні націоналісти мають усі шанси потрапити в майбутній парламент. Цього хочуть і цього бояться українці

Взагалі з певністю стверджувати, чого хочуть українці – справа невдячна. І з Росією боязно розлучатися, але й посилати дітей воювати до Чечні теж не хочеться. Натомість дуже хочеться до Європи, але щоб вони не диктували нам свої умови й не нав`язували свої закони (щось на зразок «Не вчіть нас жити, а краще допоможіть матеріально»). Зневажають і нещадно сварять нинішню владу, але політична сила, котра представляє владу, перша за рейтингами політичних уподобань. На власній шкурі переконалися в демагогії й цинізмові комуністів, але нині кожен десятий збирається голосувати за політичних банкрутів останнього століття.

Одним словом, українці напередодні чергових виборів поводяться як люди, котрим усе байдуже. Вони не тільки не мають моральних та ідеологічних цінностей, вони не мають грошей і власності. І невідомо, що небезпечніше! Тому їм нічого втрачати. І тут постає сакраментальне і загалом риторичне запитання: чи можна довіряти людині, якій нічого втрачати? Тим більше, коли мова йде про долю країни.

Так, це дуже небезпечно. Але в українців немає іншого виходу як пробувати самим у всьому розібратися. З правом на помилку й правом розбити лоба. І може, не один раз. Поки не навчаться відрізняти чорного від білого. І не зрозуміють чого хочуть.

На фоні суцільних бізнес проектів і кланових груп, котрі видають себе за політичні сили, вигідно відрізняється Всеукраїнське об`єднання «Свобода». Яскраво ідеологічна партія, наповнена такими ж яскравими й переконаними людьми. Вони не заплямовані в жодних корупційних скандалах, в жодному брудному бізнесі. Його представляють переважно зовсім молоді люди виразного походження, котрим не відмовиш у прагненні допомогти країні, а не конкретному олігархічному угрупуванню.

Разом із тим, маючи дуже виразну, зрозумілу, рішучу й привабливу соціально-економічну програму, вони дивовижно мало її пропагують. А натомість тиснуть із усіх сил на мовно-культурні питання. У головний салоган кампанії винесли суперечливий, якщо не провокаційний лозунг: «Рука не здригнеться змінити все на користь українців…»

Із головними слоганами цьогорічних виборів взагалі не склалося. Основні політичні сили (крім комуністів) виступили з на диво безбарвними й бездарними головними лозунгами. Так завжди буває, коли передвиборною кампанією й її інформаційним супроводом керують безпосередньо люди партії з її керівної ланки. Вони, як правило, не мають відповідного фаху, але вдають із себе креативних професіоналів. На виході – зворотний ефект, який спишуть черговий раз на підступи конкурентів.

Зі «Свободою» виходить складніше. І не до кінця зрозуміло. Наприклад: чому все ж так погано рекламується їхня соціально-економічна платформа, розроблена за сприяння досвідченого економіста й політика Олександра Бондаря? Чи не свідомо програму, сформовану за законами політичного маркетингу, що передбачає створення унікальних пропозицій для публічного позиціювання, лідери ВО згадують лише вряди-годи. І натомість так настирно педалюється лозунг, котрий однозначно викликає якщо й не відвертий спротив, то серйозну настороженість? Чи не пугало для потенційних власних виборців придумали креативщики й піарщики «Свободи»? А може, й не «Свободи»?

І виникають вже не раз артикульовані підозри: а чи це не спеціально задумано чиїмось лукавим розумом, щоб не скільки боротися з власним електоратом, як ляконути новим пугалом й тим самим активізувати виборців Сходу та Півдня, розчарованих у господарських справах партії влади? І підбадьорити їх батогом лютих націоналістів, котрі харчуються виключно засмаженими на вогнищі маленькими дітьми, які розмовляють російською мовою…

Одним словом, до керівної ланки ВО «Свобода» напередодні виборів лишаються надзвичайно серйозні й принципові запитання. На які нині не маємо відповіді. Їхня поведінка або ж занадто зарозуміла й непрофесійна в інформаційно-ідеологічних питаннях, або – не дай Боже! – заангажована сторонніми впливами.

Певну відповідь дадуть їхні дії в останні дні перед голосуванням, коли виборець остаточно вирішуватиме для себе дилему: йти чи не йти голосувати й кому віддати голос? Долю «Свободи» вирішуватиме не Західна Україна, де зародився цей політичний рух і вже визначився з прихильниками, а Центральна – Київщина, Черкащина, Полтавщина, Вінниччина, Хмельниччина. Де «свободівців» ще не так добре знають у тому числі й за радикальними лозунгами. Але де ще живі національні сентименти і живий національний дух, який, врешті, й підтримує інстинкт самозбереження українців, котрий на думку одного з вітчизняних моральних авторитетів, відомого дисидента Семена Глузмана, перебуває в критичному стані.

У будь-якому випадку є підстави прогнозувати, що незважаючи на не до кінця з`ясовану поведінку лідерів ВО «Свобода», симпатії до цього молодого й контраверсійного політичного руху переважать скепсис чи й відверту недовіру. Й молоді українські націоналісти пройдуть до парламенту. Й принаймні збалансують російсько-шовіністичний ухил Азарова-Колісниченка-Ківалова-Табачника. І як не дивно, то чим більше «свободівців» буде в новому парламенті, тим меншим буде вплив не тільки комуно-совково-олігархічних сил, а й зменшиться вплив націоналістичних лідерів серед власної команди загартованих ідейних бійців, котрих немає ніяких підстав звинувачувати в колабораціонізмі чи подвійній грі. Ці люди щиро бажають добра країні й прагнутимуть виправдати людське довір`я. Принаймні на це варто сподіватися. Чи не так?