Вибори 2015 - Удар збоку

Влада демонструє впевненість у перемозі В.Януковича й лякає супротивників силовими сценаріями. Але розпочала пошук (і знайшла!?) запасні аеродроми.

Чергові соціологічні дослідження знову стають мов зведення з лінії фронту. Ось і оприлюднення останніх опитувань двох шановних соціологічних груп (Центру Разумкова спільно з Фондом "Демократичні ініціативи") викликали жваву дискусію, що інколи переходила в істерику. Хоч там ніяких принципових новин. Рейтинг чинного президента якщо і суттєво впав порівняно з початком його каденції, але залишається найбільшим (23% голосів виборців). А протестні рейтинги, котрі ділять між собою опозиціонери Кличко (18%), Яценюк (16%) і Тягнибок (7,8%), хоч і поступаються Януковичу, але не набагато, й у сумі дають дуже переконливий результат. Але що цікаво: в цей об`єднаний результат поки ніхто не вірить.

Так із якого дива переполох? Ну збанкрутувала нинішня команда, не виконала жодної своєї обіцянки, а головне не тільки не поліпшила, а значно погіршила рівень життя багатьох людей. Але, здається, ніхто на покращення особливо не сподівався. Ну не буде Янукович президентом, а буде Кличко чи Яценюк – хіба від цього щось зміниться? Принципово?

А що змінилося, коли прийшли до влади Ющенко й Тимошенко? У всіх ще на пам`яті їхні щедрі обіцянки. Але бандити в тюрми так і не сіли, багаті не поділилися ні з державою, ні з бідними, результати несправедливої приватизації не були переглянуті, застарілі радянські закони не були змінені, зарплати не зросли, ЗМІ залишилися в руках олігархів.

А Ющенко, й Тимошенко вкупі з їхніми командами були значно радикальніше налаштовані від сьогоднішніх вождів опозиції, які взагалі нічого не обіцяють, нічого не пропонують і ні до чого не закликають! Крім одного: нинішню владу – геть! І голосувати за них.

І все ж запахло смаженим. Бо таки щось має змінитися. І це відчувають усі. Крім того, президентські вибори в українських умовах невідрегульованості питань власності й приватизації завжди загрожують непередбачуваними наслідками. І в цьому у великій мірі винна сама влада, котра правдами й неправдами замкнула на одній особі царські повноваження. А ще започаткувала прецедент політичних переслідувань попередніх керівників держави. Тепер бумеранг може повернутися.

Ситуація найбільш нервових підштовхує до пошуків шляхів консервації нинішньої влади. Але як показує світовий досвід, це може ще більше загострити проблему, коли згодом у дію вступлять міжнародні санкції на кшталт поширення на Україну Закону Магнітського, що передбачає арешти закордонних рахунків і нерухомості.

Отож, незабаром найімовірніше почне ще інтенсивніше зростати політичний рейтинг Віталія Кличка як найтолерантнішого з опозиційних лідерів і найближчого до влади. Почнеться масова здача вчорашніх прихильників Віктора Януковича. Спочатку таємна, а напередодні виборів і публічна. І якщо Кличко прийме їх до свого ковчегу, то вони його згодом і потоплять. Але перехідний етап країна може пройти без кривавих катаклізмів.

Арсеній Яценюк, хоч і прагне оволодіти організаційними потугами наймасовішої досі опозиційної «Батьківщини», але, схоже, марно. Ця структура, започаткована як партія вождистського типу, заточена лише на одного вождя. А нині без цього вождя виявляє ознаки нежиттєздатності й згодом має просто припинити своє існування. Її час минув.

Але печаль не в тому, що «Батьківщина» тоне, а в тім, що їй немає альтернатив. Як немає надійної заміни Юлії Тимошенко. Арсеній Яценюк розірвав практичні зв`язки з владною елітою і вона йому вже зараз не повірить і не побіжить до нього здаватися. Натомість він не згенерував нових ідей, нових реальних програм, котрі виокремили б його в нову реальну силу, сперту не на еліти, а на реальних виборців.

Тим часом країні потрібен радикальний перегляд засад організації життєдіяльності, а забезпечити це перезавантаження, здається, здатна лише пасіонарна енергія Тимошенко. Ні Кличко, ні Яценюк, ні Тягнибок з його лівацькими планами, про які він уже давно забув, не здатні не тільки щось серйозне модернізувати, а навіть не здатні сформулювати завдання про національну модернізацію. У випадку їхньої перемоги залишається лише сподіватися, що вони слухатимуться порад розумних людей із європейського співтовариства і намагатимуться реалізувати їхні рекомендації. Водночас прагнучи не образити своїх чисельних друзів із неоднозначною репутацією і не поспішаючи змінювати несправедливі засади українського суспільства. Тобто знову стаючи в шпагат, як це робили їхні попередники.

Логіку цього сумно приреченого процесу можуть порушити два фактори.

Перший. Юлія Тимошенко виходить із в`язниці. Цей вихід народом сприймається як перемога неймовірної жінки із неймовірною силою волі. І тоді її ніхто не зупинить. Це цілком вірогідно, оскільки Захід буде абсолютно послідовним у своїх вимогах до Януковича.

Другий. Верхівка влади знову робить ставку на відкриття внутрішнього фронту між двома Українами. Для цього й далі роздмухується багаття українського фашизму Олега Тягнибока та його сподвижників Віталія Кличка й Арсенія Яценюка. Залишається лише з`ясувати, чи вдасться владі переконати українців, що всі вони потенційні фашисти. Цей сценарій зовсім дурний і небезпечний. Для всієї країни. Але до нього вперто ведуть ідеологи регіоналів. Та навряд чи це потрібно переважній масі ПР, котра мало чим відрізняється від решти країни. Найшвидше вони захочуть вдатися до Удару збоку. Чи не так?